Моун був зовсім не той, що колись. Доживши середнього віку, він посивів, зсохся і зсутулився. На мертвотно блідому обличчі, поораному глибокими зморшками, палали дивовижним вогнем неприродно великі очі. Посадивши мене й пригостивши сигарою, він поважно й очевидно щиро запевнив, що радий бачити давнього приятеля. Ми побалакали про всяку всячину, й весь цей час я був під гнітючим враженням від змін, що сталися з Дамп’єром. Мабуть, він це відчув, бо раптом мовив, не дуже весело усміхнувшись:
– Я тебе розчарував...
Я не знав, що на те сказати, але таки спромігся на відповідь.
– Чого б то? Твоя латина така сама, як була.
– Що ж, – знову усміхнувся він, – це мертва мова, а тому дедалі доречніша. Почекай трохи. Там, куди я йду, напевно, говорять ще краще. Ти б не хотів дістати вістку такою мовою?
Усмішка помалу танула, й, мовивши ці слова, Дамп’єр подивився мені у вічі так поважно, що я занепокоївся. Однак постановив не піддаватися його настрою й не дати знати, що мене болюче вразив натяк про близьку смерть.
– Гадаю, – сказав я, – що звичайна людська мова ще не скоро перестане служити нашим потребам. А далі ми вже не потребуватимемо цієї служби.
Він нічого не відповів, я теж мовчав. Ця розмова тяжіла, й годі було намислити, як повернути її на щось приємніше. Буря ненадовго вщухла, і в мертвій тиші, приголомшливій після завивання вітру, пролунало негучне постукування в стіну за моїми плечима. Коли хочуть увійти, стукають інакше, а цей стукіт був подібний до умовного сигналу, ніби хтось у сусідній кімнаті давав знати про себе через стіну. Чи не всі ми практикували такий спосіб спілкування, але не дуже охоче про нього розповідаємо. Я глянув на Дамп’єра. Може, в цьому погляді й відобразився подив, але мій приятель нічого не помітив. Втупившись у стіну за мною, він, здавалося, забув про те, що я тут гостюю. Досі дуже добре пам’ятаю той вираз Моунових очей і не можу його описати. Я почувався ніяково й підвівся, щоб попрощатися, і тут господар оселі ніби опритомнів.
– Сядь, будь ласка, – сказав він. – Там нічого... нікого нема.
Але постукування повторилося – м’яке, неквапне й настирливе.
– Пробач, – сказав я, – але вже пізня пора. Може, мені краще завтра прийти?
Приятель усміхнувся. Як мені видалося, трохи машинально.
– Ціную твою делікатність, але в ній немає потреби. Справді, це єдина кімната у вежі, й тут нікого нема. Принаймні... – Він обірвав сам себе, звівся, підійшов до вікна в тій самій стіні й відчинив його. – Подивися.
Не знаючи, як повестися інакше, я підійшов до вікна й виглянув надвір. Неподалік вуличний ліхтар світив доволі ясно крізь темні шквали зливи, щоб я міг пересвідчитися, що там справді «нікого нема». Правду сказати, було видно тільки голий мур вежі.