Дамп’єр зачинив вікно й, кивнувши мені на стільця, сів сам.

Цей випадок сам собою не був дуже таємничий; годилося б будь-яке з дюжини його пояснень (хоча тоді жодне мені не спало на думку), а однак він справив на мене дивне враження. Надто вже мій приятель старався переконати, що нічого особливого не діється, й цими спробами тільки додавав ваги та значущості всій події. Довів, що там нікого нема, але ж у цьому й полягала загадка, а розгадки він не дав. Таке затаювання почало дратувати мене.

– Любий друже, – сказав я трохи іронічно, – я не ставлю під сумнів твого права тримати вдома стільки привидів, скільки відповідає твоїм смакам і уявленням про приятелювання. Це не моє діло. Але мені, звичайній діловій людині, що належить до цього світу, спокійніше й затишніше без привидів. Краще я повернуся до готелю, де постояльці досі в плоті і крові.

Це була не дуже чемна мова, але Дамп’єр не образився.

– Залитися, будь ласка, – відповів він. – Я вдячний тобі за відвідини. Ти почув сьогодні те, що я чув ще раніше, аж двічі. Тепер знаю, що це не галюцинація. Це дуже багато для мене важить. Більше, ніж можна було б уявити. Візьми сигару й наберися терпцю, а я розповім тобі цю історію.

Дощ тепер падав рівномірніше, його тихий монотонний шум переривався раптовими завиваннями вітру та потріскуванням гілок дерев. Була вже пізня ніч, але завдяки чуйності та цікавості я став уважним слухачем і жодним словом не перебив приятелевої розповіді.

– Десять років тому, – розпочав він, – я винаймав квартиру на першому поверсі в одному з дуже схожих будинків. Це на тому кінці міста, в Ринкон-Гіллі. Колись цей район був чи не найкращий у Сан-Франциско, але згодом занепав – почасти через свою примітивну архітектуру, що не відповідала визрілим смакам наших багатих городян, а почасти через певні зміни на благо міської громади, які тільки нашкодили. Той ряд подібних будинків простягався трохи оддалік вулиці. Перед кожним житлом був невеличкий садок, відмежований від сусідніх низькою залізною огорожею й з геометричною точністю поділений навпіл жорствяною, обсадженою самшитом доріжкою, що вела від брами до вхідних дверей.

Якось уранці, вийшовши з дому, я побачив дівчину, що входила в сусідній садок ліворуч. Того теплого червневого дня вона була в легкій білій сукні. На плечі звисав крислатий солом’яний брилик, багато оздоблений квітами та стрічками за тодішньою модою. Але мою увагу недовго привертала вишукана простота одежі; ніхто не міг би дивитися на обличчя цієї дівчини й думати про щось земне. Не бійся, я не оскверню описом цієї краси. Незнайомка була напрочуд вродлива. Усе прекрасне, що я бачив чи вимріяв, втілилося в цій незрівнянній живій картині, створеній рукою Божественного Художника. Я був настільки вражений, що, не зваживши на доречність та пристойність, зняв із себе капелюха, як це робить ревний католик або добре вихований протестант перед образом Пречистої Діви. Незнайомка не виразила невдоволення. Вона тільки глянула на мене чудовими темними очима, аж мені перехопило подих, і ввійшла до своєї домівки, більш нічим не відповівши на мій вчинок. А я ще хвилину стояв як укопаний, із капелюхом у руці, болюче усвідомлюючи свою нечемність, але так глибоко зачарувавшись цим видінням неземної вроди, що каявся не дуже гірко. А тоді я пішов у справах, залишивши своє серце біля сусіднього будинку. Зазвичай я повертався додому пізно ввечері, але того дня вже пополудні стояв у своєму садку, вдаючи зацікавленість кількома непоказними квітами, яких досі й не зауважував. Моя надія не збулася. Дівчина не з’явилася.