– Де ж судно? – спитав Клістен.

– Ось! – тикнув пальцем Рудий у тому напрямі, куди показував і вартовий.

Але минула мало не година, поки Калікрат, а потім і Клістен побачили на синьому тлі обрію маленький гострячок щогли й невеличкий шматок вітрила.

Скити й греки пішли до табору, і тільки скитський вартовий, як статуя, повернувшись спиною до моря, нерухомо стояв на високій степовій могилі й дивився на білі, блискучі хвилі тирси.

Сонце вже зайшло, коли судно підійшло до берега. На море й степ лягла вечірня сутінь. Вітер ущух. Тремтять вечірні звуки степу й моря. Море хлюпотить і тихо шурхає піском і камінням. І обережно, і ніжно кличе до себе перепелиця із степу. Жагуче відгукуються до неї в травах перепели.

Зграя лебедів, витягнувши довгі шиї, пролетіли понад берегом і знизились в очеретах річки. Червоним огником спалахує багаття в скитському таборі. Дим здіймається вгору й легким серпанком розпливається в повітрі. Скити ведуть напувати коні до річки, і над річкою стоять невиразні крики й гомін і голосне іржання коней.

ГРЕК ОЛЕКСАНДЕР

ГРЕК ОЛЕКСАНДЕР

У греків також палає багаття. Коло вогню сидить Олександер, що прибув на судні з Пантікапеї, а круг нього сидять і лежать люди з факторії й частина невеличкої команди судна.

Олександер – людина років сорока з суворим виголеним обличчям. Коли він балакає, ніс якось нависає на губи і очі блищать з-під густих брів. Він балакає хрипливим, дужим голосом з великим завзяттям, жестикулює дужими руками, а греки дивляться йому в вічі й рот і намагаються не проґавити жодного слова з його розмови.

– Пантікапея, – голосно розповідає він, і обличчя його набуває гордого вигляду, – посилає цього року п’ять атлетів до Олімпії. Я бачив їх на стадіоні. Що за здоровий, дужий народ! Таких молодців ще ніколи не посилала Пантікапея. Це мені сказав наш гімназіярх Кле-арх. І я так думаю, сказав я, і маю надію, що вони повернуться з Олімпії з лавровими вінками. Коли чую, щось сичить позаду: «повернуться ваші сопляки з Олімпії, як побиті собаки». Обертаюсь, а це кривий спартанець Лізандр. Ти його знаєш, Клістене, це той, що завжди пирхає, як балакає. Так і сказав, сучий син: «як побиті собаки». Ми з Клеархом до нього. – «Чому це так? – питаємо, – кривий лакедемонський собако?» – «Тому, – каже мені, – пантікапейський крамарю, що їм треба раніше пополамати очеретів та скупатись в Ероті». Ач, куди закинув спартанська свиня. Цебто їм треба бути спартанцями! – «А Мілон із Кротону9, – каже Клеарх, – не нам’яв шиї вашим лакедемонянам минулої олімпіяди?» – «Мілон з Кротону? – каже, – йому тільки биків тягати. Діждеться він, що його самого, як бика, наші хлопці візьмуть на налигача». – Тут я не вдержавсь. – «Мовчи, – кажу, – спартанський кнуре». Та до нього. Добре, що розвели нас, а то б я, присягаюсь Гермесом, показав цьому октоподові пантікапейського крамаря.