Діодор пішов мовчки й усміхавсь своїми шкапинячими зубами. Він добре знав і Олександра, і скитів, і через це іронічно слухав крамареву балачку.

– Ти дуже рано зрадів, Олександре, – сказав він. – Не так скоро, як думаєш ти, ми виберемося з таборища. Охорону цар тобі дасть, але не завтра й не післязавтра: хіба ти не знаєш, що через тиждень скити святкують празник свого бога війни, і жоден скит не піде в подорож, поки не одсвяткували цього свята. Що ж до того, що цар начебто розуміє мистецтво й оцінив красу барельєфа, то мені здається, що тут діло не в розумінні мистецтва: на барельєфі показано, як він убив Буй-Тура. Ти ж і сам це добре розумієш, Олександре. Ну що, як на барельєфі було б виліплено, наприклад, те, як він тікав од сарматів, коли вони, пам’ятаєш, застукали його коло моря? Оцінив би він тоді барельєфа й подарував би тобі ще п’ятнадцять невільників?

Калікрат засміявся, засміявся й Олександер.

– Це правда, Діодоре! Дурний був би я, коли б підніс цареві барельєфа, що нагадав би йому про його нещасну пригоду коло моря. Але хай провалиться в тартар їхнє святкування Арея! Невже ми через нього не виберемось скоро з таборища?

Сталося так, як казав Діодор; Олександер увечері повернувся від царя злий, як собака. Він уже лаяв скитів і царя, обзивав його скитським октоподом, лаяв святого скитського Арея й бажав, щоб іржавий меч Арея поперерізував горла й цареві, й усім скитам укупі. Річ була в тім, що цар категорично відмовивсь дати людей для охорони греків і невільників у степу.

Діодор байдужно поставився до цієї звістки, бо він не мав ні власної оселі в Пантікапеї, ні власної родини. Чи тепер їхати додому, чи через тиждень, йому було однаково.

Калікрат, навпаки, був радий: йому хотілося подивитися на свято скитського бога війни.

ГОРИСЛАВА

ГОРИСЛАВА

Таргітай вийшов од царя з якоюсь порожньою головою: він не знав, чи радіти йому від того, що його призначено доглядати царські коні, чи ні.

Доглядати коні царські була дуже велика шана для кожного скита. Він і в поході, і на полюванні, і в таборищі, і завжди був на очах у царя, і Таргітаєві заздрило все юнацтво таборища, але тепер Таргітаєві це було байдужно: іншої думки, як про Гориславу, не було в нього.

Надвечір він сів на коня й поїхав до царських табунів подивитися, чи добре пильнують табунники царського добра. Сонце сідало, і перед Таргітаєм бігла довга й велика тінь. На дорозі не було нікого. Коло річки він побачив Гориславу. Вона сиділа на могилі, а коло неї стояв великий глек із водою. Вона була уквітчана вінком із червоного маку, а в руках тримала другий вінок, нескінчений ще, з волошок.