Таргітай спинив коня й привітався до дівчини. Він думав, що вона, як і раніш бувало, візьме свого глека та піде мовчки геть од нього, але цього разу він помилився. Вона не пішла від нього, а, лагідно всміхнувшись, спитала, де він їде. Таргітай зліз із коня й сів поруч дівчини. На колінах у неї лежав великий пук волошок. Вона брала засмаглими руками одну по одній блакитні квітки і вплітала їх у вінок. І знову Таргітай, як і раніш, не знав, що сказати їй, тільки серце стукало в грудях.

– Ти в цьому червоному вінку, як князівна, – несподівано сказав він, і сам здивувавсь із того, що сказав.

– Я й є князівна, – гордо повела головою дівчина. – Ти думаєш, що я завжди була в неволі, тягала воду з річки та варила страву сколотам?

– Я не знаю, хто ти й чия ти, дівчино, – тихо сказав Таргітай, – але ти помилилась, коли закинула мені те, що я робив насильства над дівчатами по містах ваших; мене не було в цьому поході, я був хворий. Не знаю, може, і я робив би те, що й мої товариші, але тепер за тебе, тільки скажи, я викличу на герць і вб’ю кожного сколота, кожного з парубків, хто був у цьому поході.

Він сказав це тихо й наче спокійно, але суворе упевнення звучало в кожному слові скита. Дівчина низько схилила голову до вушка, але не плела вже, а взяла квітку й обривала одну за одною блакитні пелюстки волошки. М’які, ласкаві тіни побігли по обличчю Гори-славі. Вона почервоніла раптом і, обірвавши квітку, кинула її геть од себе.

– Вибач мені, юначе, – підвела вона голову. – Я й сама жалкувала потім, що сказала тобі ці необережні слова про похід. Я потім дізналася, що тебе не було в поході. А за мене, – усміхнулась вона, – не треба нікого вбивати: в кожного вбитого є або сестра, або мати, або… – вона помовчала трохи, – кохана. Я знаю: ви, парубки та чоловіки, тільки марите про бійки та походи, а нам, дівчатам та жінкам, від цього тільки лихо.

Вона знов помовчала і, повернувши голову, дивилась на полум’яний захід сонця. Почулося тупотіння й гомін: то гонили кобилиць до таборища. Курява здіймалась з-під копит і рожевіла в проміннях зорі.

– Слухай, Таргітаю! – знову заговорила вона й поклала свою невеличку руку на міцну руку юнака. – Не треба для мене вбивати нікого. Ти знаєш, цар ваш проміняв на вино тридцять невільників еллінові. Незабаром крамар пожене їх до моря в свою кляту Гелладу. Серед невільників мій брат… – голос їй затремтів, – поженуть і його в далекі країни, завдадуть у тяжку неволю, і я ніколи, ніколи вже не побачу любого братіка…

Вона затулила лице руками, нахилила голову, і квітки на голові в неї затремтіли від беззвучного ридання. Таргітай не знав, що робити. Він давно забув, коли плакав сам. Він не знав тепер жалю ні до ворогів, ні такої любови, як у Горислави, до рідних. А ці сльози, ці ридання дівочі розворушили в душі його щось давно забуте. Він згадав чогось, як умерла, коли йому було років дванадцять, його старша сестра. Як вона з спокійним, загадковим, наче вона знала, чого не знають інші люди, лицем лежала на землі в наметі, а мати побивалась і голосила коло неї. І він зрозумів тоді, що скоїлось щось безповоротне, що вона не всміхатиметься більш своєю лагідною усмішкою, не пригорне до себе й не пожаліє, коли він прибіжить до неї з своїм маленьким дитячим горем; і він вибіг з намету, упав під воза й беззвучно, як і Горислава, ридав на самоті, щоб не побачили товариші й не обізвали бабою.