Хитрий грек знов уклонився майже до землі й сказав, що це подарунок цареві від Пантікапейської контори, і контора просить царя дозволити збудувати ще три факторії на березі моря у володіннях царя.

– Добре, – сказав цар, – а за вино дамо тобі не п’ятнадцять невільників, як просиш ти, а тридцять.

Олександер подякував цареві, вклонився ще раз і радий одійшов набік. Ваза пішла по руках. Усі розглядали її й дивувалися на гарну роботу грецького майстра.

Цар заплющив очі. Згадки про минуле зароїлися йому в голові.

– Пам’ятаєш, Аксаю, – звернувся він знову до Таргітаєвого батька, наче коло нього не було нікого, крім Аксая, – як колись ми шарпали перські міста. Яких дівчат ми приводили в кочовище! А наші баби сичали, як гадюки. Ха, ха! Там була, ти пам’ятаєш, Аксаю, одна з блакитними, як волошки, очима. Забув, як її звали. Пручалась довго вона, але я примусив однак її пити з черепа власного батька. Вона, дурна, зарізалась, коли я продав її крамареві. А та чорнява князівна. Чудні ці дівчата: вона кинулась із кручі по тому, як я віддав її побавитись хлопцям. Хлопці… Тоді були хлопці, а тепер що за юнацтво? Баби!.. Ось ми були орли, правда, Аксаю?

– І тепер знайдуться орлята, царю! – Батько штовхнув Таргітая до царя. – Покажи, синку, цареві дурну сарматську голову.

– А, це твій син, Аксаю… Ну покажи, що в твоїй торбі, юначе!

Таргітай вивалив із торби обідрану голову сармата. Важким смородом трупа тхнуло від голови.

– А, сарматське падло! – з ненавистю заскреготів зубами цар, розглядаючи голову. – Доберусь таки я колись до вашої смердючої орди. Слухай, юначе, – звернувсь він до Таргітая, що нерухомо стояв перед ним, – ти вподобавсь мені. Ти правду сказав, Аксаю, що не перевелись ще орли серед моїх сколотів. З цього часу, юначе, ти доглядатимеш мої коні. Ну, іди. Стій! – вернув він грімким голосом Таргітая. – Що ж я не бачив тебе після походу восени? Хіба ти не пив із чаші переможців? Чом ти тоді не приніс до мене ворожої голови?

– Він був хворий, царю! – відповів за сина Аксай. – Але й хворий рвавсь у похід, ледве вдержали його на ліжку.

– А, хворий… Ну, іди!

Олександер радий повертавсь до свого намету. Він одібрав двадцять дужих невільників і десять найкращих невільниць. Він тільки й балакав про те, яка гарна людина цар, як він розуміє користь свого краю; хвалив за те, що цар хоч і варвар, а не цурається еллінів, і через те він і контора матимуть великі прибутки.

– Ти помітив, Діодоре, як зрадів цар, побачивши вазу? Він варвар, а як розуміє мистецтво! Він добре оцінував роботу майстра й зрозумів мистецтво зробленого барельєфу. З такою людиною можна робити діло. Завтра попрошу в нього охорону, й сунемо з невільниками до Меотійського болота16, а потім і додому в Пантіка-пею. Ось як треба робити діла, кухарю! – вдарив він по плечу Діодора.