Великий жаль до дівчини обхопив Таргітаєву душу. Він несподівано для себе обняв і пригорнув її.

– Не плач, Гориславо. Я все зроблю для тебе. Я визволю твого брата з неволі. Я віддам кращих коней моїх еллінові, а коли він не згодиться, вкраду брата твого й одвезу в степ. Але в цьому не має потреби: він віддасть мені хлопця.

Горислава одняла руки свої від лиця й глянула на Таргітая:

– Правда? Ти визволиш брата, Таргітаю?

Вона обхопила юнакову шию й поцілувала його.

– Любий! – тихо сказала вона.

Таргітай забув і про царя, про царські табуни. Він дужче пригорнув дівчину, цілував її вогкі від сліз очі і чорне хвилясте волосся і червоний пахучий вінок.

– Іди, іди, милий – казала вона через хвилину, цілуючи парубка, – час мені. І так лаятиме твоя мати, що я забарилась із водою. Іди, мій коханий!

Вона взяла свого глека й пішла до таборища, а Таргітай стояв і дививсь услід дівчині. Вона обернулась і махнула йому рукою. Таргітай скочив на коня й помчав у степ.

В траві на могилі лежав розсипаний пучок волошок і червонів зім’ятий вінок Горислави.

ПЕРЕД СВЯТОМ У ТАБОРИЩІ

ПЕРЕД СВЯТОМ У ТАБОРИЩІ

Таргітай не помиливсь: Олександр віддав йому Гориславового брата за двох коней. Це був вродливий хлопець років п’ятнадцяти, чорнявий, як і Горислава, а батькові Таргітай сказав, що хлопець буде йому за джуру.

Днів за два до свята бога війни почали прибувати скити з усієї округи. Вони їхали на конях, на волах, запряжених у закриті вози, їхали з дітворою, з жінками, з невільниками й невільницями. Із скитами прийшла ціла хмара ворожбитів.

Калікрат, якого все цікавило тут у степових дикунів, пішов побродити таборищем, але скоро він уже каявся, що вибравсь із свого намета. До таборища понаїздило багато скитів, які ще ніколи не бачили греків. Скоро він вийшов, як за ним ув’язалась купа скитенят; вона зростала з кожним кроком, так що за хвилину Калікратові здавалось, наче він водить із собою дітвору з усієї Скитії. Все це кричало, стрибало круг нього, шарпало за поли хітону, цькувало злючими псами. Жінки й дівчата, побачивши грека, здіймали неймовірний регіт. Особливо смішним і дивовижним здавалось їм те, що він був без штанів. Одна баба підійшла до нього й без церемонії підняла йому хітона, щоб упевнитись, чи дійсно у нього немає штанів.

Це дуже засоромило Калікрата.

– Безштанько! Безштанько! – заверещали скитенята, а баби зняли такий лемент, що в Калікрата залящало у вухах.

Визволив Калікрата Рудий, що натрапив на цей випадок. Він порозганяв дітвору, а бабам сказав кілька слів. Слова його, очевидячки, влучили в саме їхнє серце, бо вони почали плювати вслід Рудому й розійшлись, огризаючись, як собаки. Калікрат уже не знав, як дочвалав додому.