Скити завалили ворожбитів новими оберемками хмизу. До возу підійшов Торбасай. Під пахвою він мав пучок сухої трави, а в руках держав кремінь і кресало. Він сів накарачки коло воза, поклав траву на землю, викресав огню й підпалив траву. Потім помотав травою в повітрі. Коли трава спалахнула, він сунув її в хмиз. Огонь гадючкою побіг по хмизу, Нелюдськими голосами закричали ворожбити.
Хмиз запалав; дим густою хмарою піднявсь із воза. Воли, почувши за собою вогонь і дим, зірвались із місця, віз заскрипів і покотився степом.
Вітер люто підхопив, роздмухав огонь. Заревли воли, дужче закричали ворожбити. Далі й далі котився степом віз, а за ним із виттям та галасом бігла скитська дітвора.
Нарешті живе багаття, наче червона зірка, зникло в сутіні вечора. Темна ніч укрила степ. Зірки засвітились на небі. Із степу чути гавкання та виття собаче коло скитських отар, що, мабуть, побачили вогневого воза.
Мовчки йшли греки додому. Сцена спалення ворожбитів справила велике вражіння на греків. Вони почували, особливо Діодор, що немало сприяли тому, щоб загинули ворожбити, та ще й такою страшною смертю. Коли вони підійшли до свого намету, Діодор сказав:
– Слава Зевсові, що загинув Вовк: він занапастив би нас, Олександре. Він не подарував би тобі вдару чашею.
– Так ти кажеш, що Вовк признавсь, що стріляв у Таргітая? – спитав Калікрат Діодора, який переклав йому останні ворожбитові слова.
– Де ж він узяв Таргітаєву стрілу? Стріла це була Таргітаєва?
– Я думаю, що її вкрав у Таргітая для Вовка хтось із хлопців, що були коло Таргітая, коли він вовтузився з сарматською головою коло багаття, – відповів Діодор.
– А ви чули, – додав Діодор, – він признався, що був за виві-дувача сарматського коло скитського царя й наслав на нього хворобу.
– Я давно так думав, – сказав Олександер, хоч він зовсім не думав про це; гадка про шпигунство Вовка випадково спала йому на думку тільки на царському бенкеті, і він навіть забув про неї.
СМЕРТЬ ЦАРЯ
СМЕРТЬ ЦАРЯ
Через три дні цар умер. У журбу та сум повилося скитське таборище. Жінки виють, роздираючи на собі вбрання. Похиливши голову, ходить сумна дружина царева.
Лаявсь і скуб на собі волосся й Олександер, але не від великої туги за царем. Він, як вовк у клітці, гасав і кидавсь у своєму наметі й сипав і крив добірною гоплітською лайкою і скитів, і скитські звичаї, і царя, що так не до речи вмер тепер.
Смерть царя знову відтягала від’їзд греків із таборища. Невільників треба було чатувати й стежити, щоб вони підчас метушні, що знялась із нагоди царської смерти, не використували часу й не втекли з таборища. Тоді прощай великі прибутки пантікапейської контори й її головного управителя!