Калікрат теж ходив сумний: він дуже сумував за матір’ю й домом. Навіть Діодорові остогидло таборище, і йому дедалі частіш спадали на думку веселі пантікапейські шинки. Раділи із царської смерти незлічимі скитські невільники.

Цар був жорстокий, немилосердний володар. Він виснажував непомірною працею своїх невільників, убивав, виколював очі за незначні провини, міняв на вино й золото, віддавав у східні краї в ще гіршу неволю. Раділа й Горислава.

– Я рада, що цей звірюка вмер! – сказала вона Таргітаєві і цим знову дуже образила й засмутила скита. На його думку, цар був такий, як і треба, іншим і бути не можна. Раділи невільники зі смерти царської, хоч і знали, що новий цар буде такий, як і небіжчик, а може, ще й гірший за нього. Кухареві й Калікратові обридло слухати скарги й лайку Олександра, і вони, вбравшись у скитську одежу, пішли подивитися на мертвого царя.

Коло царського намету були великий шум і галас. Кожний із скитів мусив показати, що він дуже жалкує за царем; особливо виявили це ворожбити. Вони, як скажені, рвали на собі волосся, шкрябали своїми пазурами обличчя так, що кров ллялася з них, як з годованих різаних кабанів, і тимчасом стежили, чи всі сумні скити, чи нема такого, хто б радів з смерти царевої, і, коли б знайшовся такий, не зрадів би він, попавши в лабети до ворожбитів.

Серед скитів греки побачили Торбасая, який, скрививши пику, теж намагавсь удавати з себе сумну, засмучену людину. На знак журби по царю він різонув ножем себе по руці, але, коли б міг хто заглянути йому в душу, він побачив би, що Торбасай зовсім не жалкує за царем, а думає про те, що новий цар, мабуть, щоб добути слави, піде війною або на сарматів, або ще кудись; що він, Торбасай, нарубає ворожих голів, награбує здобичі, і буде добре. А ще краще буде те, що він зможе дати тоді доброго посага за дочку Рудому, яку давно вподобав, і все буде гаразд.

Побачивши греків, він насупився і скривився ще більше.

– Можна подумати, що ти дуже сумуєш за царем, Торбасаю, – сказав Діодор, – бо ти скривився, наче проковтнув малого їжака.

Торбасай люто подививсь на грека, але не видержав і засміявсь.

– Скаже ж таке… – весело відповів він, але, схаменувшись, глянув скоса на ворожбита, що проходив на той час повз, правда, досить далеко від них. – А що ж, хіба не сумую? – знову, напустивши на себе сум, скривився скит. – Бачиш, як я різонув себе по руці?

– Бачу… А скажи, ти Харсуна бачив?

– Бачив… Він у шатрі з Чорною Гадюкою коло царя.

– А Таргітай? – спитав Калікрат.

– Таргітай там.

У царському шатрі на землі голий труп царя; круг нього щільним колом стояли царські родичі й Аксай із сином, а коло трупа порались Чорна Гадюка й Харсун. Вони розрізали царя, витягли з нього тельбухи й напихали порожній живіт пахучими травами. Потім, розглядаючи тельбухи, вони почали ворожити й віщувати, а скити, похнюпивши голови, уважно слухали віщування ворожбитів.