Кілька скитів підскочили до ворожбитів і скрутили їм руки. Кривий і Чорний не пручалися, а Вовк одбивавсь, як дикий кінь, якому накинуто на шию аркана. Але Рудий і Торбасай, що кинулися перші на ворожбитів, умить повалили його на землю й зв’язали очкурами руки та ноги. Блідий лежав зв’язаний Вовк і з жагучою ненавистю дививсь на скитів.

Чутка про те, що Табіті вказала на Вовка з його товаришами, миттю облетіла таборище. Вовка ненавиділи всі. Натовп скитів із жінками та дітьми кинувсь на вози, розірвав на шмаття намета й перебив усю ворожбитову родину.

Греки стояли осторонь, дивились на цей прояв дикого гніву й дивували з того, що скити, як звірі, без доказів, з одного слова Вовка, хотіли зарубати Таргітая, а тепер з однієї заяви Чорної Гадюки, Вовкового ворога, загине й Вовк, як загинули зараз ворожбитові родичі.

– Дикий натовп… Варвари! – сказав із презирством Олександер.

– Нема нічого дивного, – додав Діодор, – у натовпі багато голів, а розум один.

У те, що Гестія скитська ввійшла в Чорну Гадюку й одкрила йому, що Таргітай убив ворожбитового сина, вони, звичайно, не вірили, особливо Діодор: це він сам сказав про сарматську голову Харсунові, а Харсун підмовив Чорну Гадюку.

Чорна Гадюка давно був злий на Вовка за те, що він забрав його посаду в царському таборищі, і радий був помститись за цю зневагу.

Чи радий був Таргітай, що він залишився живий, а загине Вовк? Він недовго думав про це: круг нього з дитинства стільки народу попорізали на кучугурі, попобили в бійках та герцях, стільки поод-рубували голів, стільки позадавлювали по могилах царських, що він не дуже цінував своє життя, але йому прикро було думати, що загине він, а не ворожбит, бо це було марно: він ніколи неправдиво не присягавсь Табіті; мабуть, Вовк був поганий ворожбит, погано знав своє діло й помиливсь, виказавши на нього.

Здивувало його те, що той сармат, якого він убив, начебто був син Вовка: він не помітив того, щоб убитий скидавсь на ворожбита, але Табіті знає краще. Він розшукав у балці голову вбитого сармата і довго дивився на голий череп, що його геть чисто об’їли лисиці, наче з цього ще можна було взнати сармата. Більш за самого Таргітая був радий Калікрат. Він підійшов до Таргітая, ляскав його по плечу й наговорив йому багато теплих і гарних слів грецькою мовою, з яких той й не розібрав ні одного.

Таргітай теж поляскав по плечу Калікрата, бо він думав, що так треба привітатись по-грецькому, і сказав незрозумілою Калікратові скитською мовою, що Калікрат гарний юнак, добре плигає, і він хотів би мати його за побратима.