Парубки розійшлися дуже задоволені один з одного.

ЖИВЕ БАГАТТЯ

ЖИВЕ БАГАТТЯ

Коли зайшло сонце, а на заході простягнулись сині з червоними прощілинами хмари, скити вивели пару великих сірих волів, запряжених у важкий віз. На возі була навалена купа хмизу, а поміж хмизом сиділи зв’язані ворожбити: Вовк і його товариші, Чорний і Кривий. За возом бігла весела та буйна юрба скитенят і йшло багато дорослих скитів та жінок.

Чорний і Кривий мовчали, а Вовк, тепер уже не блідий, як завжди, а з червоним, наллятим кров’ю лицем, з незагоєною ще раною на лобі лаяв скитів, слав їм прокльони й віщував.

– Слухайте ви, сколоти! Слухайте, смердючі свині, що скаже вам старий Вовк.

– Послухаємо, старий псяюхо! – сказав Рудий, що стояв побіля воза.

– Недовго вже топтатимете степи своїми миршавими табунами. Кляті сколоти! Іде із сходу хмара. Кістяні стріли сарматські заспівають над степами сколотськими, як блискавки, упадуть на вас і затріпотять у серцях ваших.

Очі ворожбитові палали нелюдською ненавистю.. Шию він витягнув із хмизу, щоб бачити скитів, борода тряслася від кожного слова і з рота бігла піна. Він був страшний, цей зв’язаний сивий Вовк.

– Бреши, бреши… – казав Рудий, але йому стало ніяково, коли він глянув у вічі Вовкові.

– Руда лисиця! – звернувся Вовк до Рудого. – Дурний ти і ви всі дурні, сколоти: два роки робили ви те, що хотів Вовк. І цар ваш дурний робив те, що хотів Вовк. Ха-ха! – вишкірив він свої білі зуби, і від сміху його побіг холод поза шкурою в греків і скитів.

– Ха-ха! Це я післав тура, щоб буцнув він царя вашого. Він загине від страшної хвороби. Це я наслав на нього хворобу. І ви загинете всі від сарматських мечів!

– Чули вже, – сказав високий чорний скит у грецькому шоломі, – скажи що інше.

– Скажу й інше… Коли ви йшли по невільників за Бористен, сарматська молодь одбивала табуни ваші, брала ваших жінок і дівчат. Це Вовк давав вістку сарматам, що сколотів нема вдома!

– Мовчи, зраднику! – обурено крикнув Таргітай.

– А, і ти тут, Таргітаю! Здоров, здоров… – наче ласкаво привітався він до Таргітая. – Прийшов подивитись на Вовка? Дивись, дивись. Утік ти від моєї стріли, але не радій: не втечеш од царя свого любого. Ха-ха! – знову зареготав Вовк, і вовчі зуби його блиснули кривавим огником, одбивши полум’я зорі.

Таргітаєва мати підійшла до ворожбита й плюнула йому у вічі.

– Плюєшся, суко! Піди плюнь на царя свого, бо він так покохав сина твого, що забере із собою в домовину. Ха-ха!

Маленький хлопець, що стояв поруч із Таргітаєм, натягнув свого лука й пустив у ворожбита стрілу. Стріла влучила в рот і вп’ялась в язик ворожбитові. Рот ворожбитів залляла кров. Вовк стиснув зуби й перекусив стрілу.