Розглянувши печінку, ворожбити довідались, що літо буде посушливе; розглянувши серце, знали, що думав цар, коли умирав; а думав він начеб про те, щоб іти війною на сарматів і помститись за хворобу, що наслав на нього сармат Вовк. Коло шатра, де роблено цю операцію, стояв великий казан, під казаном палало багаття, а в казані клекотів віск. Коло казана стояв замурзаний ворожбит і поправляв огонь під казаном. Він помішував віск паличкою, витирав засмальцованим рукавом сорочки піт із лоба й підкладав нові порції жовтого брудного воску в казан.

З шатра вийшов Харсун, заглянув у казан і щось сказав замурзано-му ворожбитові. Ворожбит підняв із землі списа, засунув його у вуха мідяного казана, і обидва ворожбити, взявшись за кінці списа, потягли казана в шатро. Там вони під орудою Чорної Гадюки залляли цареве тіло товстим шаром воску, щоб не трупішало, і одягли в розкішне вбрання. Таким чином вирядили царя в далеку путь. Коли Харсун, задоволений з почесної праці, зморений і заллятий воском не менш за мертвого царя, вийшов із шатра, Діодор смикнув його за сорочку.

– Харсуне!

– А… Це ти, елліне? Здоров.

– Здоров, Харсуне, – сказав Діодор, – нам час їхати додому.

Харсун пошкрябав закривавленим нігтем віск, що поналипав на його штани, підвів угору голову й подивився на зграю гайвороння, що летіла понад таборищем.

– Ну що ж, їдьте… – відповів він. – Хай помагає вам степовий бог у дорозі.

– Але без охорони та ще з невільниками їхати степом не можна.

– Не можна… – позіхнувши, згодився Харсун.

– А охорони досі не дають.

– Не дають? Ач… – почухавсь Харсун. – Треба чекати.

Кріпке самоське слівце вихопилось із уст Діодорових.

– Ти що сказав? – спокійно спитав ворожбит.

– Нічого. Чекати немає часу.

– Нема, часу? Ач… Треба їхати.

– Та кажу ж тобі, охорони не дають… – почав був грек, але, глянувши у вічі Харсунові, замовк. Ворожбит забігав зеленими очима, як ящірка, і знову підняв очі на гайвороння.

– Дуже голосно кряче гайвороння, чи не буде часом дощу? – сказав він.

– Дощу? – здивовано спитав Діодор. – Це діло Зевсове. – То як, Харсуне?

Харсун мовчав. По обличчю його видко було, що справа з охороною зовсім не цікавила його, але Діодор добре знав Харсуна. Помовчавши, Діодор сказав:

– Бувай здоров, Харсуне! Ти там у нас забув кефалі й барило з вином, що подарував я тобі. Приходь за ними.