Скільки пролежав так Каї-Наї, він не знав. Але коли розплющив очі, в таборі було тихо, сонце стояло високо, і проміння його, пробиваючись крізь листя, падало на землю яскравими золотистими кружалами. Каї-Наї підвівсь і, протираючи очі кулаками, мруживсь на сонце.

Він забув, що було вночі. Здивувало його тільки, що він лежав не під шкірою коло багаття, як завжди, і що в таборі було так тихо: під цей час завжди палало багаття, коло нього порались жінки, і мати неодмінно лаяла молоду Учангу.

Каї-Наї встав і наблизився до табору. І те, що він там побачив, раптом відживило в пам’яті його пригоду минулої ночі. Коло згаслого багаття, ницьма, уткнувшись головою в попіл, з обгорілим сивим волоссям лежав старий Бо-ра, а на голові в нього чорніла рана від удару важкої сокири.

– Діду! – хотів крикнути Каї-Наї, але голос завмер йому, коли він побачив, що трохи далі, навалившись на ворога, лежить його батько, а в спині стирчить ратище напівзламаного списа. Уся прога-лявина була вкрита трупами білявих людей і людей племені Уру-Уру. І знову, як і вчора, Каї-Наї охопив жах і звіряча злість до далекого ворога. Нікого не лишилося в живих з рідних і близьких йому людей, тут, на цій лісовій прогалявині.

Каї-Наї, тремтячи, обійшов усю прогалявину, придивляючись до знайомих і незнайомих, чужих і рідних йому облич, і не помітив серед них ані руху, не почув жодного звуку, стогону – усюди були холодні мертві тіла, вишкірені зуби й застиглі очі бійців. Жінок не було серед трупів, крім одної: це була стара дружина діда Бо-ра. Важкий спис наздогнав її коло самого краю прогалявини, і вона, розкинувши руки, лежала тепер непорушно, як і старий її чоловік. Старі жінки не потрібні були білявим людям, а старою в таборі була тільки ця Гобана, дружина Бора.

Каї-Наї не знав, що робити. Він нагадував мале оленя, мати якого вбили мисливці. Олениха лежить, витягнувши ноги і одкинувши голову. Очі її скляні вже й невидющі, а дурне оленя стоїть коло неї, лиже морду й реве, не розуміючи, що з матір’ю, чого вона непорушна й холодна.

Отупіння напало на Каї-Наї. Він був сам серед цього, хоч і рідного йому, але страшного, темного лісу. Каї-Наї безсило сів на землю, глянув на завалений трупами табір і страшно, вголос заревів, заплакав.

Тихо було на прогалявині. Тільки шумів тихенько ліс, та круки, що з’явилися сюди ще зранку, сиділи на гілках і крякали, перегукуючись проміж себе. Вони поглядали на трупи, але не наважувались ще злетіти на них.

Довго сидів і плакав Каї-Наї. Круки, поглядаючи скоса на хлопця, один по одному обережно то злітали на землю й походжали круг трупів, то знов вилітали на дерева й чорними купами звідти пантрували. Коли Каї-Наї підвів голову, пара круків сиділа вже на батьковій спині і дзьобала рану коло самого ратища.