Минув рік. Шумить, гуде квітчастий степ. Дзвенить і брязкає зброя, стукотять щити, іржуть коні.

Військо скитське йде до могили справляти поминки по цареві.

Страшні ці поминки. Скити ріжуть п’ятдесят коней, облуплюють їх, напихають кінські черева половою і, забивши гострі палі, що проходять крізь коня ззаду до самих грудей, на підпорках ставлять коні круг могили.

П’ятдесят найкращих молодих юнаків, заливаючи могилу царську молодою гарячою кров’ю, ріжуть скити й садовлять на мертвих коней.

Увечері вони скінчили свою страшну роботу. Над степом зійшов місяць. Він ллє своє м’яке сріблясте проміння й на степ, і на страшну мовчазну охорону царя. Від постатей нерухомих їздців падають на землю й темну могилу довгі чорні тіні. Гострий. запах крови наповнює землю й повітря.

А скити гучно бенкетують, згадуючи царя, і проклинають царського зрадника Таргітая.

Минають роки; минають віки; минають тисячоліття. Забуті вже імення скитських царів і криваві звичаї скитів. Нащадок скитських рабів пройшов плугом по квітчастому степу й підняв цілину круг-могили.

Заколосилася, захвилювалася пшениця на заповідних місцях скитського степу… Тільки вітер гуляє степом і розмовляє з сумною розлогою могилою.

Люди з червоної скелі

Люди з червоної скелі

Оповідання з життя людей кам’яної доби

ЗАГИН ПЛЕМЕНІ УРУ-УРУ

ЗАГИН ПЛЕМЕНІ УРУ-УРУ

Каї-Наї прокинувся од великого шуму й галасу, що раптом порушив тишу ночі. Серед реву чоловічих голосів і верещання жінок особливо виділявся різкий й високий голос молодої Учанги. Багаття спалахнуло від оберемка сухого хмизу, що підкинув старий Бо-ра, і маленька прогалявина серед густого й темного лісу спалахнула смарагдовими тінями. Купка чоловіків і парубків невеличкого племені Уру-Уру одбивалася од високих білявих людей, що оточили табір і з ревом напали на оборонців його. Ватажок їхній, з бородою майже до пояса, лютий на вигляд чоловік, ухопив за волосся Учангу і потягнув її від багаття в гущавину лісу. Від того й кричала так голосно й різко Учанга. Малий Каї-Наї бачив, як батько його зчепився з парубком чужого племені і покотився з ним по землі.

Жах охопив Каї-Наї. Він затремтів під своєю вовчою шкірою, якою був покритий на ніч, але разом з жахом в ньому прокинулась звіряча злість, жага помсти й невиразний обов’язок стати нарівні з іншими на оборону рідного табору. Він ще не розумів до пуття, що коїться навкруги, але інстинкт лісової людини підказав йому, що хвилина ця є хвилина смертельної небезпеки для всього племені Уру-Уру.

Каї-Наї заверещав, як вовченя, і коли повз нього пробігав чужий вояк, розмахуючи кам’яною сокирою, він кинувсь йому під ноги й зі злістю та огидою вп’явся своїми гострими зубами в тверду смердючу литку ворога. Вояк завив від болю, труснув ногою, щоб скинути хлопця, але той міцно зціпив зуби, хоч у роті йому було гірко від смердючого лою, яким змащене було тіло вояка. Вояк кинув сокиру на землю, ухопився обома руками за волосся Каї-Наї, одірвав його, як п’явку, від ноги, підняв угору, вдарив ногою в живіт і одкинув далеко від себе. Потім підхопив сокиру й знову кинувся в бійку. Від удару Каї-Наї захопило дух, все повітря раптом вилетіло йому з грудей й відітхнути, набрати нового повітря він не зміг; в очах йому потемніло, і, непритомний, він покотився під якийсь кущ.