– Ти марно лаєш Вовка, Олександре, – сказав Діодор. – Винуватий не Вовк, а звичаї скитські. Хіба це Вовк призначив Таргітая на царського джуру? Вовка навіть не було в шатрі царському, коли Тар-гітай показував цареві сарматську голову.

– Але ж Вовк напустив на царя хворобу. Коли б не вмер цар, і Таргітай був би живий.

– Я думав про це, – відповів Діодор. – І мені здається, що Вовк тільки хвалився, що напустив на царя хворобу, щоб дратувати перед своєю смертю скитів. Йому хотілося показати, що він могутній і страшний ворожбит. Але він не врятував себе від смерті, і занапастив його не хто інший, як я, з допомогою Харсуна. От і виходить, що я ворожбит дужчий за Вовка, – засміявсь Діодор.

– Ач, який ворожбит виявивсь! – засміявсь Олександер. – Чом це ти не врятував Таргітая?

– Він сам цього не схотів, – сумно вже відповів кухар.

Олександер здивовано подививсь на Діодора й замовк.

Загорнувшись у халамиди, греки полягали коло багать, і стихло в грецькому таборі, тільки вартові перегукувались між себе та з правого берега річки було чути сумний крик пугача.

Вітер, що втих був на деякий час, заревів з новою силою і скиглив і вив понад річкою й сонним таборищем.

– Парменіде, – гукнув один із вартових стрільців, що стояв на кручі коло берега. – Іди сюди! Подивись на верхів’я цього дерева. Здається, ще далеко до світанку, а там небо червоніє, наче сходить зоря.

Парменід подививсь у той бік, куди показував стрілець, і сказав:

– Це сходить місяць.

– Ні, це не місяць. Коли сходить місяць, небо не спалахує так, як зараз. Це – пожежа. – Стрільці стояли деякий час мовчки й дивилися на небо. Полум’я охоплювало дедалі більшу частину неба. Тепер у них не було сумніву, що це пожежа.

– Де ж це горить? – спитав Парменід.

– Це горить з того боку, де селище.

– З боку селища? Але чому там горіти? Там, крім землянок та скитського таборища, нема чому горіти.

– Це дійсно дивно!

Вартові збудили Олександра, і скоро всі греки стовпились на кручі й дивились на проміння, що охопило вже півнеба.

– Це горить кучугура, – сказав Діодор. – Більш там нема чому горіти.

Дійсно, це горіли кучугури.

Вітер ревів та гудів над селищем і кучугурою, наче гнав перед себе один по одному тисячі скитських возів. Кучугура теж ревла під могутнім натиском вітру, що шарпав і ламав на ній старий сухий хмиз. Під кучугурою спалахнув огник і згас. Потім знову заблимав, освітлюючи молоде обличчя Гориславиного брата. Він держав у руках пучок сухої трави, що горів і тріскотів од вітру. Хлопець затулив його шапкою, щоб він не згас, і сунув у хмиз. Він підпалив кучугуру в п’яти місцях і побіг геть. Хмиз затріскотів і запалав. Цілі хмари горобців, що позвивали собі кубелечка в кучугурі, перелякані вогнем і димом, вихопились із хмизу й літали над кучугурою.