І всі ці страшні могутні сили, як думав він, прямували на нього, малого хлопця Каї-Наї. Він біг не зупиняючись, продирався крізь гущавину, а серце билося у грудях, як сполоханий птах, і груди розпирало так, що не можна було й дихнути. Нарешті він спинився, притулився до дерева й прислухався. Грім гуркотів трохи далі, і Каї-Наї зрозумів, що те дуже й могутнє, що стрясало небо й ліс і гналося за ним, не знає, де він, не знайшло його, і він може відпочити. Раптом пішов дощ; спочатку маленький, потім усе дужчий і дужчий, і через хвилину ліс був повний шурхоту й шуму великого дощу, що лив над лісом цілими патьоками. Коли блиснула блискавка, і ліс на хвилину осяяло зелене полум’я, Каї-Наї побачив, що він стоїть біля старого товстелезного дуба, а над головою в нього чорніло дупло. Хлопець підскочив, ухопився за край дупла, підтягнувсь на руках і всунув у дупло голову.

– Фрр!.. – зашуміло щось з дупла. Каї-Наї пустив руки й упав на землю; з дупла вилетіла якась велика птиця й зникла в сутіні лісу. Каї-Наї перечекав трохи, потім постукав кулаком по дуплі.

– Гей, вилазь, хто там ще є! – крикнув він.

Дупло мовчало, тоді хлопець знову підтягнувся на руках і вліз у дупло. В дуплі було сухо й тепло; воно було таке велике, що там можна було б вмістити трьох таких хлопців, як Каї-Наї. Примощуючись лягти у дуплі, Каї-Наї почув, що він лежить на чомусь твердому, що перекочувалось під ним, як дрібне каміння. Він помацав руками. Під ним була ціла купа горіхів: він випадково натрапив на дупло, де білка складала свої зимові запаси. Каї-Наї зрадів, і через хвилину горіхи затріщали на кріпких зубах хлопця. А надворі лив дощ, шумів листям темний ліс і гуркотів здалека грім, що вже не був страшний тепер хлопцеві.

Усю ніч бушувала негода, а Каї-Наї, як білка, наївшись горіхів, спав у дуплі.

Каї-Наї прокинувся від легкого удару по голові, наче хто кинув у нього каменючку. Він розплющив очі. На краю дупла сиділа білка і, звісивши у дупло хвоста, чухала вуха лапками. Це вона кинула в свою комору нову порцію горіхів. Каї-Наї швидко сунув руку і вхопив білку за хвіст. Вона обернулась і вкусила хлопця за палець. Тоді він, хоч як пручалась вона, стягнув її до себе й задушив. Він затремтів з радощів і замурмотав, як дика кішка, коли запустив свої зуби в хутро білки. Розідравши її, він став їсти тепле ще м’ясо звірка. З’ївши білку й закусивши горіхами, він став почувати себе досить добре. В животі його було повно й тепло. Він навіть помацав себе руками по животі. Живіт був твердий, як барабан. Каї-Наї задоволено засміявся: це вже не кислиці. Але раптом згадав, що він самотній тут у лісі, хоч і ситий, і сум та жага помсти з новою силою загорілася в дикій його душі. Каї-Наї повикидав всі горіхи з дупла і виліз. Для чого повикидав він горіхи, Каї-Наї не знав. Коли йому зустрічалося гніздо пташине, він завжди руйнував його, розбивав яєчка, що лежали там, і викидав пташенят із гнізда. Це робили усі хлопці, товариші Каї-Наї, і робили без усякої злости, навіть тоді, коли їм зовсім не хотілося їсти. Був чудовий ранок. Листя було мокре від дощу, що пройшов уночі, і краплі його горіли на сонці, як діяманти. Пахло корою дерев та прілим листям.