Біля наших ніг тинялися голуби, не певні, день зараз чи ніч. Я спостерігав за ними.

— Ваше кохання, мабуть, самий лише… як же це слово?.. соліпсизм, якщо ви навіть не уявляєте й не замислюєтеся, що відчуваю я.

— Так, — погодився я, — це соліпсизм. Мусить бути. Це гра, в яку я граю сам із собою.

— Тоді вам не варто було розповідати мені.

— Тут я поділяю твою думку.

— Але хіба ви не хочете знати, що я відчуваю?

— Я не збираюся збуджуватися через твої почуття, — повідомив я. — Ти дуже легковажна юна дівчина. Тебе тішить і бентежить те, що старший чоловік через тебе поводиться як дурень. Можливо, з тобою таке вперше, але, поза сумнівами, не востаннє. Звісно ж, тобі хочеться трішки розвідати ситуацію, прозондувати свої почуття, удати кілька емоцій. Мені це ні до чого. Я, безумовно, розумію: щоб відкинути все це — як тобі варто зробити, — потрібно бути значно старшою, розсудливішою й холоднокровнішою, ніж ти. Отже, ти так само, як я, не можеш учинити, як варто. Дуже шкода. А тепер забираймося від цієї бісової полуниці. Я йду додому.

Я рушив геть, але цього разу значно повільніше. Джуліан ішла поруч зі мною. Ми повернули на Генрієтта-стрит. Я почувався жахливо збудженим, але вирішив не показувати цього. А ще я відчував, що наважився чи дозволив наважитися на крок, який може виявитися фатальним. Протестував, що не розмовлятиму про кохання, а насправді говорив лише про нього й ні про що інше. І це дало мені глибоке гіркувато-солодке задоволення. Ця дискусія, ця суперечка, ця боротьба почалася і могла тривати та тривати й перетворитися для мене на згубну звичку. Якщо вона хотіла розмовляти про це, хіба міг я знайти в собі сили, щоб відмовитися? Я був би найщасливішою людиною, якби міг померти від цієї розмови. Я з потрясінням збагнув, наскільки це обговорення за двадцять хвилин посилило й ускладнило моє кохання до неї. Раніше моє почуття було велетенським, але йому бракувало деталей. Тепер тут з’явилися печери, з’явилися лабіринти. А незабаром… Складність зробить його сильнішим, глибшим і ще безнадійніше непоправним. Тепер я мав набагато більше матеріалу для роздумів, набагато більше, щоб живитися ним. О Господи!

— Бредлі, скільки вам років?

Це запитання заскочило мене геть зненацька, але я миттєво відповів:

— Сорок шість.

Важко пояснити, чому я збрехав. Частково це був лише гіркий жарт. Я так занурився в пророчі підрахунки шкоди, завданої цим вечором, обчислював, наскільки тепер посилиться біль утрати, ревнощів і розпачу, що питання про мій вік стало останньою краплею, останньою дрібкою солі на мою рану. Залишалося лише пожартувати. Хай там як, дівчина напевно знала мій вік. Проте в іншій частині мого мозку виникла думка: мені «насправді» не п’ятдесят вісім, бути такого не може. Я почуваюся молодим, маю молодечий вигляд. Негайний інстинкт підказав, що варто приховати правду. Взагалі я збирався сказати сорок вісім, а потім перескочив на сорок шість. Цей вік здавався обґрунтованим, прийнятним, правильним.