— Припустімо, скажеш.

— Тобто вас не турбує моя думка?

— Уже ні.

— Тому що ви зіпсували всю втіху, яку давало ваше кохання, перетягнувши його зі світу фантазій до світу реального?

Цього разу я підвівся і, швидко ступаючи, відійшов досить далеко. Джуліан була наче видіння: ноги розтинали червону шовкову сукню із синіми тюльпанами, вона бігла, мов спартанка, мерехтіли блискучі сині черевики, руки простягнулися вперед. Тепер вона знову з’явилася на моєму шляху, і ми зупинилися обіч вантажівки з білими коробками. Особливий запах, який я не міг ідентифікувати, налетів на мене бджолиним роєм і приніс із собою жахливі асоціації. Я обіперся на задній борт вантажівки й застогнав.

— Бредлі, можна мені торкнутися вас?

— Ні. Будь ласка, іди геть. Якщо хоч трішки жалієш мене, іди.

— Бредлі, ви засмутили мене й тепер мусите дозволити виговоритися. Я теж хочу зрозуміти, ви й гадки не маєте…

— Я знаю, тобі огидно.

— Ви кажете, що не думаєте про мене. І насправді не думаєте!

— Що за клятий сморід! Що в цих коробках?

— Полуниця.

— Полуниця! — Запах юних ілюзій і гарячковитої скороминущої радості.

— Ви кажете, що кохаєте мене, але я навіть не цікавлю вас.

— Нєа. А тепер — на все добре. Прошу.

— Ви, вочевидь, не думаєте, що я можу відповісти взаємністю на вашу прихильність.

— Нєа. Що?

— Що я можу відповісти взаємністю на вашу прихильність.

— Не кажи дурниць, — сказав я. — Поводишся по-дитячому.