На мить Джуліан змовкла. Вона здавалася здивованою. Ми повернули до Бедфорд-стрит. Там вона озвалася:

— Ох, тоді ви трохи старший за мого батька. Я вважала вас молодшим.

Я безпомічно засміявся, тихо голосячи про себе; як кумедно це було, яке витончене божевілля. Звісно ж, молодь не зважає на вік, не усвідомлює різницю в часі. Усі, кому за тридцять, здаються їм більш-менш однаковими. А я носив облудну моложаву маску. Ой, смішно смішно смішно.

— Бредлі, не смійтеся так жахливо, що ж таке? Будь ласка, зупинімося й поговорімо, я мушу як слід поговорити з вами сьогодні.

— Гаразд, зупинимося й поговоримо.

— Що це за місце?

— Ініґо Джонс дає нам черговий шанс.

Минувши скромні ворота й дві запнуті тканиною урни, ми опинилися біля західного кінця церкви, куди дістатися можна було лише із цього боку. Я повернув до стемнілого внутрішнього дворика й вийшов у садок. Доріжка вела до тьмяно освітлених дверей гарненької комори, де знайшли свій останній спочинок Лелі[97], Вічерлі[98], Ґрінлінґ Ґіббонз[99], Арне[100] та Еллен Террі[101]. Це було коричневе й домашнє, викладене з цегли обличчя чарівної елегантності, значно чистіша англійська краса. У саду, де вже стемніло, я сів на лавку. Трохи далі ліхтар кидав тьмяне світло на троянди мандаринового кольору, від чого вони здавалися восковими. Повз нас нечутно та м’яко, наче пташина тінь, шмигнув кіт. Коли Джуліан сіла поруч зі мною, я відсунувся. Я не не не торкатимусь цієї дівчини. Безумовно, було божевіллям вести далі нашу суперечку. Але я наразі заслаб від душевного розладу, від жахливої божевільної схибленості всього, що відбувалося. Після брехні про мій вік уся розсудливість, усі спроби самозахисту видавалися абсолютно беззмістовними.

— Ще ніколи нікого не нудило через мене, — сказала Джуліан.

— Не лесть собі. Почасти це через Штрауса.

— Старий добрий Штраус.

Я сидів, наче єгиптянин: випроставшись і склавши руки на колінах, — і дивився в темряву, де кіт, схожий на тінь, з мороку ночі зліпив собі друга для розваг. Тепла долоня легенько й запитально торкнулася кісточок моїх стиснутих кулаків.

— Не треба, Джуліан. Я справді за хвилину піду геть. Прошу, спробуй полегшити мені це завдання.

Вона забрала руку.

— Бредлі, не будьте таким байдужим до мене.

— Може, я й поводжуся дурнем, але це ще не причина, щоб ти поводилася, наче клята шльондра.

— Так що йди в черниці. До побачення[102].

— Я розумію, що тебе це неабияк розважає. Але, прошу, припини, помовч і не торкайся мене.