— Як щодо Септімуса? — поцікавився я.

— Кого?

— Септімуса. Септімуса Ліча. Твого хлопця. Невже ти навіть не спромоглася подумати про нього кілька хвилин?

— Ах, він. Я просто так сказала. Гадаю, я сказала так, бо мені хотілося трішки подражнити вас. Він не мій хлопець, просто друг. У мене взагалі немає хлопця.

Я пильно дивився на неї. Вона сиділа на лавиці боком, шовк напнувся на одному коліні. Я поглянув на низку синіх ґудзичків, що збігали до западинки між грудьми. Її розкуйовджене волосся зараз більше скидалося на тюрбан, а не шолом, і пухнасто стирчало над тім’ям, куди її рука несвідомо й нервово відкинула його з чола. Обличчя Джуліан сяяло якоюсь розумною пристрастю та емоціями, що їх я не наважився назвати. Вона справді більше не була дитиною. Вона цілком заволоділа своєю жіночністю, її владою й могутністю.

— Зрозуміло, — сказав я, підвівся та швидко подався до хвіртки.

Я повернув на Бедфорд-стрит у напрямку станції Лестер-сквер. Коли перетинав Ґаррик-стрит, Джуліан, яка йшла поряд, узяла мене під праву руку своєю лівою. А я своєю лівою рукою обережно відчепив її руку й повернув до звичного положення. Ми мовчки дісталися до рогу Сент-Мартін-лейн.

— Я бачу, ви вирішили не вірити й не зважати на всі мої слова, — промовила Джуліан. — Схоже, ви досі гадаєте, наче мені дванадцять років.

— Ні-ні, — заперечив я, — я ретельно зважаю на твоє зізнання, і воно здалося мені цікавим, навіть зворушливим. А ще, зважаючи на те, що ти вигадала його під впливом імпульсу, надзвичайно вдало сформульованим. Проте йому бракувало деталей і чіткості, а ще я не збагнув прихованого сенсу, якщо він там був.

— Господи, Бредлі, я кохаю вас.

— Дуже люб’язно з твого боку.

— Я не вигадую. Це правда.

— Я не звинувачую тебе в лицемірстві. Ти просто й гадки не маєш, про що говориш. Сама зізналася, що збентежена.

— Правда.

— Основна причина твого збентеження цілком очевидна. Я подобався тобі, чи, як люб’язно висловилася, ти кохала мене, ще малою, неосвіченою, невинною дитиною, а я був гостем, що справляє враження: письменник, батьків друг тощо. Тепер ти доросла, а я значно старший за тебе, і раптом ми помітили, що живемо в одному й тому самому світі дорослих. Навіть якщо не зважати на шок, який пережила цього вечора, ти природно здивована і, можливо, в піднесеному настрої від відкриття, що ми тепер із тобою в чомусь рівні. Що ж у цій новій ситуації станеться з твоїми колишніми почуттями до чоловіка, яким ти захоплювалася в дитинстві? Чи важливе це запитання? Саме по собі, ймовірно, ні. Але моя поведінка, яку неможливо пробачити, на якусь мить надала йому надзвичайної важливості. Налякана, потішена та схвильована моїм ідіотським зізнанням, ти відчула потребу відповісти — плутано й незрозуміло; завтра ти напевно забудеш свої слова. Ось і все. Хвала Богу, ми вже на станції.