Ми спустилися до станції. Стояли, дивлячись у вічі одне одному в яскравому світлі біля автоматів із квитками, майже нерухомі серед натовпу людей, що рухалися довкола. Ми так зосередилися одне на одному, наче були самі в найтихіших садах чи на велетенському порожньому тібетському плато.

— Хіба мій поцілунок був заплутаним і незрозумілим? — перепитала Джуліан.

— Ти поїдеш додому на потязі, — не піддавався я. — А тепер — на добраніч.

— Бредлі, ви зрозуміли, що я сказала?

— Ти сама не знаєш, що сказала. Завтра це здаватиметься поганим сном.

— Подивимось! Принаймні ви розмовляли зі мною, сперечалися.

— Тут немає про що розмовляти. Я просто безвідповідально розтягував задоволення від того, що можу побути з тобою.

— Послухайте, я не мушу йти.

— Так, мусиш. Усьому край.

— Ні. Ви ж не поїдете з Лондона, будь ласочка? Чи поїдете?

— Я не… поїду з Лондона, — здався я.

— Ми побачимося завтра?

— Можливо.

— Я зателефоную близько десятої.

— На добраніч.

Не обіймаючи Джуліан, я нахилився й легесенько торкнувся її уст своїми. Потім одразу повернувся та збіг сходами на Черинґ-Кросс-роуд. Я йшов наосліп, вишкірившись від радості.

* * *

Гадаю, я спав. То прокидався від блаженного поштовху, то знову поринав у сон. Моє тіло страждало від солодкого болісного бажання, бажання, що його, як виявилося раптом, можна задовольнити. Я тихенько стогнав собі під ніс. Я складався з чогось іншого, чогось смачного, і в цьому теплому заціпенінні пульсувала моя свідомість. Я був зроблений з меду, вершків і марципана, але водночас — зі сталі. Я був сталевим дротом, що ледь помітно вібрував у імлі синьої порожнечі. Ці слова, звісно ж, не передають моїх відчуттів; це не вдалося б жодному слову. Я не думав. Я існував. Коли уривисті думки намагалися вдертися до раю, я виганяв їх геть.

Я рано встав, поголився з величною неквапливістю, одягнувся з поблажливою ретельністю й довго вивчав себе в дзеркалі. Вигляд я мав десь на тридцять п’ять. Гаразд, на сорок. Через свій нещодавній режим я схуд, і це мені пасувало. Тьмяне шовковисте, трохи посивіле світле волосся, пряме й густе, тонкий непотворний ніс із великими ніздрями, сіро-сині, мов граніт, очі, гарні вилиці, високе чоло, тонкий рот — обличчя інтелектуала. А ще — обличчя пуританина. То й що?