— Дякувати небесам. Знаєте, Бредлі, коли я почула, як батько говорив про те, щоб примирити вас, я відчула такий гострий біль… а це було ще до того… можливо, це й допомогло мені зрозуміти, що я насправді відчуваю до вас.

— Як Емма й містер Найтлі[105].

— Так, точнісінько. Розумієте, відколи я вас знаю, ви завжди були самотнім, абсолютно самотнім, як відлюдник.

— Як стовп у пустелі.

— Минулої ночі я переймалася ще й через Крістіан…

— Ні-ні, Крістіан — чудова людина, і я навіть більше не відчуваю до неї ненависті, але вона для мене — порожнє місце. Ти звільнила мене з безлічі кліток. Я розповім тобі… пізніше… коли настане час… який ми маємо попереду.

— Гаразд, якщо річ не в ній, вік не вартий ані шеляга; чимало дівчат віддають перевагу старшим чоловікам. Тепер усе стало простим і зрозумілим. Учора вночі й сьогодні вранці я нічого не казала батькам, бо хотіла впевнитися, що ви не передумаєте. Але я скажу їм сьогодні…

— Зачекай хвилинку! Що ти їм скажеш?

— Що кохаю вас і хочу побратися з вами.

— Джуліан! Це неможливо! Джуліан, я старший, ніж ти думаєш…

— Старіший за каміння, між яким ви сидите[106]. Так-так, ми це вже чули!

— Це неможливо.

— Бредлі, ваші слова не мають сенсу. Чому ви так дивитеся? Ви ж по-справжньому кохаєте мене, хіба ні? Ви ж не збираєтеся просто закрутити романчик, а потім «на все добре»?

— Ні… я справді кохаю тебе…

— Хіба це не назавжди?

— Так. Справжнє кохання триває вічно… а це справжнє кохання… але…

— Але що?

— Ти сказала, що ми рухатимемося повільно й повільно пізнаватимемо одне одного… усе так швидко відбулося… я переконаний, ти не маєш почуватися зобов’язаною…

— Я не проти зобов’язань. Це не завадить нам бути терплячими та спокійними і таке інше. Хай там як, ми вже знаємо одне одного; я знаю вас ціле своє життя, ви мій містер Найтлі, а різниця у віці…

— Джуліан, я гадаю, нам краще деякий час зберігати все в таємниці.