— Думаю, нам не варто послуговуватися деякими словами.

— Якими словами?..

— «Кохання», «закоханий».

— Мені це здається дурницями. А що ми маємо очі, можемо обійтися без слів. Дивіться. Хіба ви не бачите того, що не хочете називати?

— Прошу. Чесне слово, я вважаю, що нам узагалі не потрібно це ніяк називати. Ми мусимо бути спокійними й терплячими і побачимо, що із цього вийде.

— Ваші слова такі схвильовані.

— Я наляканий.

— А я ні. Я ніколи в житті не почувалася хоробрішою. Чого ви боїтеся? І чому ви сказали, що ми вскочили в халепу? У яку таку халепу?

— Я значно старший за тебе. Значно. У цьому й халепа.

— Ах, це. Звичайна умовність. Нас вона взагалі не стосується.

— Стосується, — заперечив я. Я вже відчув, що стосується.

— Оцей усе?

Я завагався.

— Так. — Одного дня доведеться зізнатися їй багато в чому. Але не сьогодні.

— Річ не в…

— Ох, Джуліан, ти не знаєш мене, ти не знаєш мене…

— Річ не в Крістіан?

— Що? Крістіан? Господи, ні.