— Бредлі, дякувати Богу, я так боялася, що відучора ви могли передумати, що не змогла дочекатися десятої години.

— Не будь дурненькою. Ох… Ох… Ти тут… ти тут…

— Бредлі, я по-справжньому кохаю вас, це все насправді. Учора вночі, попрощавшись із вами, я зрозуміла це абсолютно точно. Я не спала, а поринула в якийсь божевільний транс. Це кохання. Зі мною такого не було. Не варто сумніватися, чи не так?

— Ні, — погодився я. — Не варто. Якщо й були якісь сумніви, більше їх немає.

— То ви розумієте…

— Як щодо містера Беллінґа?

— Ох, Бредлі, не мучте мене тим містером Беллінґом. Це був просто мінливий потяг. Його не існує, нічого не існує, крім цього кохання, розумієте, правда? Крім того, він ніколи не мав справжніх почуттів, таких сильних, як у вас…

— Я справив на тебе враження. Ти впевнена, що це не просто враження?

— Я кохаю вас. Я почуваюся приголомшеною й водночас цілком спокійною. Хіба спокій — це не доказ того, що сталося щось надзвичайне? Я почуваюся архангелом. Я можу розмовляти з вами, можу переконати вас, от побачите. Ми ж маємо безліч часу, правда, Бредлі?

Її запитання, яке насправді було заявою, простягло свої холодні пальці й торкнулося мене крізь радісну імлу. Час, плани, майбутнє.

— Так, люба, у нас безліч часу.

Ми сиділи на підлозі. Я підібгав під себе ноги, а вона уклякла, трохи нахилившись наді мною, і гладила мої волосся й шию. Потім заходилася розв’язувати мою краватку. Я засміявся.

— Гаразд, Бредлі, не панікуйте. Я просто хочу подивитися на вас. Зараз я навіть думати не хочу про щось інше — лише дивитися на вас, торкатися вас так і відчувати, яке це диво…

— Що А кохає Б, а Б кохає А. Таке трапляється справді рідко.

— У вас така гарна голова.

— Колись я запхав її крізь завіси на твоїй колисці.

— І я закохалася з першого погляду.

— Я б навіть поклав її під колеса твоєї автівки.

— Мені так хотілося б пам’ятати день, коли я вперше побачила вас!