Він зателефонував мені. А потім прийшов разом із Рейчел. Вони просто — іншого слова не знайти — промаршували всередину. Їхня присутність була схожа на армію окупантів. Зустрітися віч-на-віч зі знайомими людьми, які раптом перестали всміхатися та напружилися від гніву й потрясіння, дуже страшно. Я перелякався. Я знав, що вони «зненавидять цю новину», але не очікував від них такого єднання, такого потужного ворожого ентузіазму. Від їхньої цілковитої недовіри — удаваної чи справжньої — мені відібрало мову та захотілося втекти. Я нічого не міг пояснити й відчував, що справляю абсолютно хибне враження. А ще я знав, що не лише здаюся, а й почуваюся жахливо винуватим.

— Залишитися тут, — відповів я, — напевно, часом бачитися з нею.

— Маєте на увазі, вводити її в оману? — уїдливо поцікавилася Рейчел.

— Поводитися природно, вивчити її краще… Зрештою, ми всі… любимо одне одного, як виявилося… і…

— Бредлі, поверніться до реальності, — гримнув Арнольд. — Припиніть верзти дурниці. Зараз ви перебуваєте в якомусь вимріяному світі. Вам майже шістдесят, Джуліан ледве двадцять виповнилося. Вона одразу ж оголосила, що ви повідомили їй свій вік і що їй байдуже; але ви не можете скористатися з того, що сентиментальній школярці лестить ваша увага…

— Вона не школярка, — утрутився я.

— Вона абсолютно незріла, — додала Рейчел, — її так легко обдурити і…

— Я не дурю її! Я казав їй, що наша різниця у віці майже унеможливлює все…

— Вона геть усе унеможливлює, — виправив Арнольд.

— Сьогодні по обіді вона патякала казна-що, — повідомила Рейчел, — не можу навіть уявити, що ви їй наговорили.

— Я не хотів, щоб вона казала вам.

— То ви радили їй обманювати батьків?

— Hi-ні, нічого такого…

— Я не можу збагнути, що сталося, — сказала Рейчел. — Ви що, раптом відчули цей… потяг чи як ви його називаєте… а потім прийшли й сказали, що вважаєте її привабливою, і стали упадати коло неї, чи як? Як усе було насправді? Це ж нещодавно почалося?

— Нещодавно, — запевнив я. — Але це дуже серйозно. Я не передбачав і не бажав, щоб так сталося. А потім виявилося, що й вона відчуває те саме…

— Бредлі, — увірвав мене Арнольд, — ваші слова взагалі не мають жодного стосунку до того, що відбувається в реальному світі. Гаразд, ви раптом зрозуміли, що вона приваблива дівчинка. У Лондоні повнісінько привабливих дівчат. Тепер гаряча літня пора, а ви в тому віці, коли чоловіки перетворюються на ідіотів. Я знаю кількох шістдесятирічних чоловіків, про яких кажуть «голова сивіє, а дід дуріє»; нічого нового. Але навіть якщо ви відчуваєте хтивість, дивлячись на мою доньку, якого дідька ви не тримали язика за зубами замість того, щоб надокучати їй, засмучувати й бентежити її…