— Чому?

— Бо ти можеш передумати.

— Чи тому, що ви можете передумати?

— Я не передумаю. Але ти не знаєш мене, не можеш знати. Я міг би бути твоїм батьком.

— Гадаєте, я переймаюся цим?..

— Ні, але цим переймається суспільство, і одного дня перейматимешся й ти. Ти побачиш, як я старішаю…

— Бредлі, це дурниці.

— Мені б дуже хотілося, щоб ти наразі нічого не казала батькам.

— Гаразд, — погодилася вона, помовчавши, і, не підводячись із колін, відсунулася від мене, її обличчя раптом набуло недовірливого дитячого виразу.

Я не міг змиритися з тінню, що впала між нами. Якщо я вже взявся за це, то вестиму далі. Я муситиму сповна довіритися її відчуттю правди, навіть її наївності, навіть її недосвідченості, навіть її безрозсудству.

— Моя найдорожча, — сказав я, — роби так, як вважаєш за потрібне. Залишаю це на твій розсуд. Я кохаю тебе всім серцем і всім серцем довіряю тобі; що має бути, того не оминути.

— Гадаєте, батькам це не сподобається?

— Вони зненавидять цю новину.

Потім ми ще трохи поговорили про Крістіан, і про мій шлюб, і про Прісциллу. Ми розмовляли про дитинство Джуліан і про всі наші зустрічі. Побалакали про ту мить, коли я, напевно, закохався в неї, і про ту, коли вона, мабуть, закохалася в мене. Про майбутнє ми не розмовляли. Ми й далі сиділи на підлозі, як полохливі звірі, як діти, гладячи одне одному руки й волосся. Цілувалися ми нечасто. Пополудні я відправив її додому. Я відчував, що не варто виснажувати одне одного. Нам потрібно було подумати й отямитися. Зрозуміло, що про те, щоб лягти в ліжко, і мови не було.

* * *

— Ви не розумієте, — сказав я. — Я не збираюся нікуди їхати.

У двох кріслах моєї вітальні сиділи Арнольд і Рейчел. Я влаштувався на стільці Джуліан біля вікна. Небо було похмурим і захмареним, я щойно ввімкнув лампи. Було пізнє пообіддя того самого дня.

— То що ви тоді збираєтесь робити? — поцікавився Арнольд.