— Вона може зупинитися, якщо захоче, — заперечив Арнольд. — Навіть якщо мені для цього доведеться замкнути її в кімнаті.

— Звісно ж, ви можете зупинитися, — додала Рейчел. — Спробуйте бути чесним! І припиніть казати «ми». Ви не можете відповідати за Джуліан. Сподіваюся, ви не лягали з нею в ліжко?

— О Господи, Господи, — застогнав Арнольд, — авжеж, не лягав, він же не злочинець.

— Ні, не лягав.

— І не збираєтесь.

— Рейчел, я не знаю! Прошу, зрозумійте, що ви розмовляєте з божевільним.

— То насправді ви погоджуєтеся, що поводитеся безрозсудливо, безвідповідально й небезпечно!

— Арнольде, будь ласка, не гнівайтесь так. Ви обоє лякаєте й бентежите мене, а це не добре. Коли сказав «божевільний», я не мав на увазі «безвідповідальний»… Я відчуваю відповідальність, наче… мені довірили щось… не знаю… клятий Грааль… присягаюся, я не тиснутиму на неї й не набридатиму їй… я дам їй цілковиту свободу… вона цілком вільна…

— Ви знаєте, що верзете нісенітниці, — не вгавав Арнольд, — і все одно суперечите собі самому. Якщо ви не докучатимете їй тепер, це лише підігріє її почуття до вас, створить певну ситуацію між вами. Природно, ви ж цього й хочете. Зрозуміло, що вона не має до вас серйозних почуттів, схоже, в душі ви це навіть розумієте. Лише подумайте, яка вона ще дитина! І прошу, затямте, я не дозволю, щоб між вами й моєю донькою виникали якісь ситуації. Не буде зустрічей, жодної цікавої дискусії, жодного прояву почуття, нічого. Зрозумійте це, прошу. Зрозумійте, у цій ситуації я ставитимусь до вас так само, як до якогось брудного хтивого старигана, що переслідує її на вулиці. Я буду безжальним, Бредлі. І це найлюб’язніше, що я можу зробити. Ви дасте Джуліан спокій. Я захищу її від вас, посадивши під арешт, вивезу з країни, якщо буде потрібно, звернуся по допомогу до юристів, поліції та застосую фізичну силу. Не думайте собі, що зможете хоча б писати їй, я сповна оборонятиму її від вас. Вам не дістати її, я не дозволю цьому навіть розпочатися. Любий Господи, просто уявіть себе на моєму місці! Наважтеся зараз і вчиніть пристойно й розсудливо — поїдьте з Лондона. Ви все одно збиралися. Будь ласка, їдьте собі. Авжеж, усе минеться, я не натякаю, що ви ніколи більше не побачите її знову, звісно ж, ні. Але зараз я бачу, що ви втратили розум, і не дозволю моїй доньці жодним чином — хай навіть поверхнево, награно й непереконливо — зв’язуватися з підстаркуватим чоловіком. Мене аж нудить від однієї думки, і я цього не дозволю.

На мить після його промови запала тиша. Я пильно дивився на Арнольда. Він сидів геть нерухомо, розмовляв спокійно, але уривисто протинав слова наголосами, а в голосі його чулася навмисна «гострота», що мала лякати. Обличчя під безбарвним волоссям залилося яскравим рум’янцем, як у дівчинки. Я хотів подолати страх гнівом, але не зміг. Тихенько сказав: