— Що сталося?

— Ох, Бредлі, це було якесь жахіття.

— Але що сталося?

— Я була цілковитою ідіоткою: розповіла їм усе з таким переможним, агресивним виглядом. Я почувалася такою щасливою. Не могла приховувати це чи хоча б замаскувати, а вони розлютилися, принаймні спочатку наче просто не могли повірити, а потім кинулися до вас; я мала втекти ще тоді, але почувалася так войовниче, хотіла ще раз із ними посперечатися, а коли вони повернулися, усе стало ще гірше. Я ніколи не бачила батька таким розгніваним і засмученим, він просто шаленів.

— Господи, він не бив тебе?

— Hi-ні, але смикав мене, поки в мене не запаморочилося в голові, і переламав чимало речей у моїй кімнаті…

— Ох, солоденька моя…

— А тоді я заплакала й не могла вгамуватися.

— Так, коли я прийшов…

— Ви приходили?

— Вони не казали тобі?

— Тато пізніше згадував, що бачився з вами ще раз. Він сказав, що ви погодилися покласти всьому край. Звичайно, я йому не повірила.

— Ох моя дорога хоробра дівчинко! Він сказав, що ти не хочеш мене бачити. Звичайно, я теж йому не повірив.

Я тримав у своїх руках обидві її долоньки. Ми тихенько перемовлялися, сидячи в церкві. (Якщо бути точним, у церкві святого Катберта у Філбіч-Ґарденз.) Блідо-зелене світло, кольору дягелю, сочилося крізь вікторіанський вітраж, але не могло розсіяти величного й заспокійливого мороку. Воно вихоплювало з темряви вигадливу запрестольну перегородку, яку наче виготовили з молочного шоколаду, і велетенську хресну перегородку, яка пригнічувала й мала такий вигляд, мовби останньої миті врятувалася з вогню. На ній було написано «Verbum caro factum est et habitavit in Nobis»[110]. Позаду здоровенної металевої решітки в західній частині церкви похмура, прикрашена голубкою рака затуляла собою купіль, чи, можливо, печеру якоїсь одержимої долею пророчиці, або одне з найжахливіших утілень Афродіти. Здавалося, давніші за Христа сили ввійшли в це місце й заволоділи ним. Високо над нами постать, убрана в чорне, минула галерею й зникла. Ми знову були на самоті.

— Я люблю своїх батьків, — сказала Джуліан. — Здається. Гаразд, звичайно, люблю. Особливо батька. Хай там що, я ніколи в цьому не сумнівалася. Але існують речі, які неможливо пробачити. Щось закінчується. І починається щось інше.

Вона із серйозним виглядом повернулася до мене, її обличчя було дуже стомленим, трохи набряклим, змученим і поморщеним від безлічі сліз, а ще похмурим. Можна було здогадатися, яка вона буде в п’ятдесят років. І на мить її обличчя, що не пробачало, нагадало мені про Рейчел у тій жахливій кімнаті.