— Джуліан, я почуваюся так жахливо, це я винен. Я радий, що тобі стало шкода матір. Ти не мусиш ненавидіти їх, але мусиш пожаліти. У чомусь вони мають рацію, а ми ні…

— Відтоді, коли вони замкнули двері, я почуваюся монстром. Але я була щасливим монстром. Іноді доводиться стати чудовиськом, аби вижити. Я й так уже достатньо доросла, щоб збагнути це.

— Ти втекла та прийшла до мене…

— Я подряпала ногу об паркан. Вона вся гаряча. Торкніться. — Вона запхала мою руку під спідницю й поклала собі на стегно. Шкіра була здерта, почервоніла та пашіла жаром.

Я торкнувся її своєю обпеченою долонею та відчув потяг до цього юного, милого, нехитрого створіння, яке так раптово й так чудесно стало моїм. Я забрав руку й повільно відхилився від неї. Цього й так було майже забагато.

— Джуліан, моя героїне, моя королево… ох, куди ж нам іти… ми не можемо повернутися до моєї квартири.

— Я знаю. Вони чекатимуть там, Бредлі. Я мушу побути з вами десь лише вдвох.

— Так. Хоча б для того, щоб усе обдумати.

— Тобто: «Хоча б для того, щоб усе обдумати»?

— Я почуваюся таким винуватим через усю цю, як ти сказала, різанину. Ми ще нічого не вирішили, ми не можемо, не знаємо…

— Бредлі, ну й мужній ви насправді! Ви збираєтеся відвезти мене назад до батьків? Вигнати, як кота? Ви тепер мій дім. Бредлі, ви кохаєте мене?

— Так, так, так, так, так!

— Тоді ви повинні бути сміливим та вільним і виявити лідерські риси. Подумайте, Бредлі, мусить бути якесь таємне місце, куди ми можемо піти, хай навіть це просто готель.

— Ох, Джуліан, ми не можемо піти до готелю. Немає нічого таємного, куди ми могли б піти… Ох, Боже мій, так, є таке місце! Воно є, є, є!

* * *

Вхідні двері були відчинені. Це я їх так залишив? Чи не чекає на мене всередині Арнольд?