— Ох, Джуліан, скільки безповоротного горя випало тобі через мене.

— Так.

— Але я ж не зруйнував тобі життя, правда? Ти не гніваєшся, що через мене зазнала стількох неприємностей?

— Це найдурніше, що я від вас чула. Так от, ми сварилися кілька годин, здебільшого ми з батьком, а потім утрутилася мама, і він закричав, що вона ревнує до мене, а вона закричала, що ви закоханий у мене, а тоді заплакала, і заверещала, і, ох Бредлі, я навіть не знала, що звичайні освічені люди середнього класу можуть поводитися так, як ми поводилися минулої ночі.

— Це лише показує, яка ти юна.

— Урешті вони спустилися вниз, і я чула, як вони й далі там сваряться; мама жахливо плакала, і я вирішила, що з мене досить і я втечу, аж тут виявилося, що вони мене замкнули! Мене ніколи ніде не замикали, навіть у дитинстві, кажу вам… це була якась мить… освітлення… як буває, коли люди раптом розуміють… що повинні здійснити революцію. Я ніколи не збиралася сидіти під замком.

— Ти кричала й грюкала?

— Ні, нічого такого. Я знала, що не можу вилізти у вікно, бо воно занадто високо. Звичайно, я сіла на ліжко й довго плакала. Знаєте, посеред такої… різанини… це здавалося дурним, але я так засмутилася через дрібнички, які поламав мій батько. Він побив дві різьблені чашки й усіх моїх порцелянових тваринок…

— Джуліан, це нестерпно…

— І було так страшно… та чомусь принизливо… Це він не знайшов, бо вона лежала в мене під подушкою. — Джуліан дістала з кишені сукні позолочену табакерку. «Дружній подарунок».

— Мені б не хотілося відкритої війни, — зізнався я. — Джуліан, знаєш, те, що батьки казали тобі, не було просто дурницями. У чомусь цілком їхня правда. Це смішно й недоречно — зв’язуватися зі мною. Ти така юна, а я набагато старший; у тебе попереду ціле життя. Як ти можеш знати, що відчуваєш? Усе сталося так швидко, тебе варто було замкнути, інакше все скінчилося б слізьми…

— Бредлі, ми вже давно минули цю стадію. Сидячи на ліжку, дивлячись на розбиту порцеляну на підлозі й думаючи, що моє життя теж розбите, я відчула себе такою сильною та спокійною посеред усього цього; я була такою впевненою у вас і такою ж упевненою в собі. Подивіться на мене. Упевненість. Спокій. — І вона таки мала спокійний вигляд, сидячи поруч зі мною в синій сукні з білим вербовим листям — змучене лице було ясним, засмаглі ноги блищали, ми трималися за руки, склавши їх у неї на колінах, а позолочена табакерка губилася в зморшках сукні Джуліан.

— Тобі треба більше часу, щоб подумати. Ми не можемо…

— Так от, було близько одинадцятої — і це стало останньою краплею, — я мусила закричати й попросити дозволу піти в туалет. Тоді знову прийшов батько та спробував нову тактику: він був дуже добрий і ставився до мене з розумінням. Саме тоді він розповів, що бачив вас і ви сказали, що відмовляєтесь від мене, і це, як я, звичайно, здогадалася, було неправдою. А потім він сказав, що відвезе мене до Афін…