— Прісцилло, сьогодні вранці я нікуди не можу з тобою піти. Я мушу поспіхом їхати з Лондона. Ох, навіщо ти тільки прийшла сюди?!

— Що сказав Роджер про мій норковий палантин?

— Він продав його. Гроші тобі віддасть.

— Ой, ні! Він був такий гарненький, такий особливий…

— Прошу, не плач…

— Я не плачу, я сама прийшла аж із Ноттінґ-Гілл, а не мала б, я хвора. Думаю, я трохи посиджу у вітальні. Можеш заварити мені чай? — Вона важко встала та протиснулася повз мене. Я відчув, як від неї тхне якимось неприємним звіриним запахом, змішаним із чимось лікарняним. Напевно, формальдегідом. Її обличчя здавалося грубим і сонним, а нижня губа глумливо відвисла. Вона повільно та обережно опустилася в невеличке крісло й поклала ноги на ослінчик.

— Прісцилло, ти не можеш тут залишитись! Я мушу поїхати з Лондона. — Вона широко позіхнула, ніс задерся, очі звузилися, одна рука залізла під блузку й пошкрябала під пахвою. Моя сестра потерла очі й заходилася розстібати середні ґудзики на блузці. — Я весь час позіхаю й чухаюся, ноги болять, і я не можу спокійно сидіти. Думаю, це через струм. Бредлі, ти ж не покинеш мене, правда? Тепер ти єдиний, хто в мене залишився, і не можеш поїхати геть. Що ти казав? Роджер насправді продав мій норковий палантин?

— Я наллю тобі чаю, — сказав я, виходячи з кімнати. Пішов у кухню й справді поставив чайник. Я страшенно засмутився через Прісциллин вигляд, але, звісно ж, не міг змінити свої плани. Тієї миті я просто нічого не міг придумати. За півгодини в мене зустріч із Джуліан. Якщо я не з’явлюся, вона прийде простісінько сюди. Тим часом Арнольд, який не зрозуміло чому зник, може повернутися будь-якої миті.

Хтось зайшов у вхідні двері. Я вислизнув із кухні, ладен вирватися на волю, і налетів на Френсіса з такою силою, що знову виштовхнув його за двері. Ми схопилися одне за одного.

— Де Арнольд?

— Я скерував його в хибному напрямку, — пояснив Френсіс, — але вам варто поквапитись.

Я потяг Френсіса за собою у двір. Хотів побачити, якщо прийде Арнольд. Френсіс дав мені таке полегшення! Я міцно тримав його обома руками за рукави, аби він не втік, хоча він, схоже, не збирався. Марло самовдоволено всміхнувся мені.

— Що ви утнули?

— Сказав, наче гадаю, що бачив вас із Джуліан поблизу шинку на Шефтсбері-авеню. Сказав, що знаю: ви там завсідник, — і він кинувся туди, але невдовзі повернеться.

— Він вам сказав?..

— Він сказав Крістіан, а вона сказала мені. Кріс тішиться із цього, наче божевільна.

— Френсісе, послухайте. Сьогодні ми з Джуліан поїдемо геть. Я хочу, щоб ви залишилися з Прісциллою тут або в Ноттінґ-Гілл, як їй заманеться. Ось чек на значну суму, і я дам вам іще.