Я тихенько зайшов і зупинився в передпокої, прислухаючись. Почувся якийсь шурхіт, схоже, зі спальні. А потім пролунав дивний звук, який могла б видати пташка, таке собі «ву-у». Я закляк, сполохавшись. А потім почувся звук, який неможливо було сплутати: хтось позіхнув. Я рушив уперед і відчинив двері спальні.

На моєму ліжку сиділа Прісцилла. Вона була вбрана в знайомий темно-синій костюм, який тепер здавався трохи мішкуватим. Сестра зняла черевики й потерла крізь панчохи пальці на ногах.

— О, ось де ти, — сказала вона й далі терла та шкрябала пальці, роздивляючись їх зблизька, нахиливши голову.

Вона знову позіхнула.

— Прісцилло! Що ти тут робиш?

— Я вирішила повернутися до тебе. Вони намагалися мене зупинити, але я пішла. Вони передали мене лікарям. Хотіли, щоб я залишилася в шпиталі, але я не хотіла. Там повно божевільних, а я не божевільна. Мене лікували шоком. Почуваєшся від нього жахливо. Кричиш і кидаєшся кімнатою. Їм доводиться тебе тримати. У мене синець на руці. Дивись!

Вона розмовляла дуже повільно. Заходилася старанно знімати темно-синій піджак.

— Прісцилло, ти не можеш тут залишитись. На мене дехто чекає. Ми саме збиралися поїхати з Лондона.

Джуліан купувала за мої гроші одяг на Оксфорд-стрит.

— Подивись. — Прісцилла закасала рукав блузки. На передпліччі хизувався чималий строкатий синець. — Чи, думаєш, вони мене тримали? Може, і тримали. Вони користуються гамівною сорочкою, але на мене її не вдягали. Я так думаю. Не можу згадати. Від цього все в голові переплуталося. Хіба це добре? Вони зробили щось таке з моїм мозком, що він уже ніколи не працюватиме знову. Раніше я не розуміла. Я хотіла запитати тебе про це, а ти не прийшов. А Крістіан з Арнольдом весь час базікали й сміялися, я не мала спокою від їхніх балачок і реготу. Я почувалася там такою чужою, бідною родичкою. Потрібно жити зі своїми людьми. Я хочу, щоб ти допоміг мені з розлученням. Мені було так соромно перед ними, бо з їхніми життями все гаразд, і вони такі успішні. З ними я не могла поговорити про те, чого хочу, — вони завжди поспішали, а потім умовили мене спробувати електрошок. Не варто нічого робити поспіхом, згодом обов’язково пошкодуєш. Ох, Бредлі. Я шкодую, що лікувалася тими шоками, я відчуваю, що вони напівзруйнували мій мозок. Зрозуміло, що не можна лікувати людей електрошоком, хіба ні?

— Де Арнольд? — поцікавився я.

— Він щойно пішов кудись із Френсісом.

— Він був тут?

— Так. Прийшов після мене. Я пішла одразу після сніданку. Не те щоб я снідала — останнім часом я взагалі не можу їсти, навіть не зношу запаху їжі. Бредлі, я хочу, щоб ти пішов зі мною до юриста, а ще до перукаря, мені потрібно помити голову. Гадаю, це я можу зробити, це для мене не буде заскладним. А потім, думаю, я відпочину. Що сказав Роджер про мій норковий палантин? Я досі непокоюся через нього. Чому ти не навідував мене? Я весь час про тебе запитувала. Я хочу, щоб ти сьогодні вранці пішов зі мною до юриста.