Почався дощ. Я вдягнув плащ і стояв у передпокої, розмірковуючи, чи допоможуть сльози. Уявляв, як розлючено відштовхую Арнольда й злітаю сходами нагору. А що потім?

Задзвонив телефон, і я підняв слухавку. Голос оператора повідомив:

— З телефонного автомата в Ілінґу вам телефонує міс Баффін; ви розрахуєтесь за дзвінок?

— Що? Це що?..

— Міс Баффін телефонує вам…

— Так-так. Я заплачý, так…

— Бредлі. Це я.

— Ох, люба… Ох, дякувати Богові.

— Бредлі, швидше, я мушу побачитися з вами. Я втекла.

— Ох, Господи, ох, кохана моя, я був у такому…

— Я теж. Послухайте, я в телефонній будці біля станції Ілінґ-Бродвей. Грошей у мене немає.

— Я приїду й заберу тебе на таксі.

— Я заховаюся в магазині. Страшенно боюся…

— Ох, люба моя дівчинко…

— Скажіть водієві таксі, хай повільно проїде повз станцію, я вас побачу.

— Так, так.

— Але, Бредлі, ми не можемо залишатися у вас, вони туди одразу прийдуть.

— Не переймайся цим. Я приїду й заберу тебе.

* * *