— Анітрохи, — погодився я.

— Я лише намагаюся поводитися правильно. Гаразд, усі ми намагаємося. У батьків є обов’язки. Будь ласка, прошу, спробуйте це зрозуміти. Якщо ви бажаєте Джуліан добра, дозвольте пристрастям улягтися. Ви ж зникнете й не нагадуватимете про себе, будь ласка? Вона не хотіла б отримувати трагічних листів чи чогось такого. Дайте дитині спокій і дозвольте їй знову насолоджуватися життям. Ви ж не переслідуватимете її, наче привид, хіба ні? Тепер ви дасте їй спокій, чи не так, Бредлі?

— Гаразд, — відповів я. — Так.

— Я можу покластися на вас?

— Я не повнісінький дурень і все розумію. Сьогодні по обіді я теж поводився занадто формально. Уся ця гучна сварка заскочила мене зненацька, і я страшенно засмутився. Але тепер я розумію, що, напевно, буде найкраще для всіх дозволити пристрастям улягтися й вважати все це бурею в склянці води. Гаразд, гаразд. А тепер мені, мабуть, варто усамітнитися й теж повернути свою гідність.

— Бредлі, у мене мов камінь із серця впав. Я знав, що заради дитини ви поведетеся гідно. Дякую, дякую. Господи, яке полегшення. Я біжу назад до Рейчел. Вона, між іншим, переказувала вам сердечні вітання.

— Хто?

— Рейчел.

— Переказуйте їй мої теж. На добраніч. Сподіваюся, ви гарно проведете час у Венеції.

Він гукнув мені вслід:

— Між іншим, ви справді знищили того листа?

— Так.

Я дістався додому, перейнятий думками, про які розповім у наступному розділі. Повернувшись, я знайшов записку від Френсіса, у якій він просив мене зателефонувати Прісциллі.

* * *

Коли ми намагаємося — особливо в болісні чи переломні моменти — збагнути загадку чужої душі, ми схильні уявляти її не туманною плутаниною суперечностей, як наша власна, а сховищем чітких і точних, хоча й прихованих сутностей. Так, мені навіть на думку не спало, що Джуліан може перебувати в цілковитому збентеженні. Один відсоток моїх роздумів змінив напрямок у бік ідеї, що вона перебуває приблизно в тому стані, який описав Арнольд: пригнічена, схвильована, хихотить і розуміє, що припустилася дурнуватої помилки. Дев’яносто дев’ять відсотків моїх думок віддавали перевагу іншій картині. Арнольд брехав. Він точно збрехав, що Рейчел «переказувала сердечні вітання». Я був переконаний, що заслужив на її вічну ненависть. Рейчел не з тих, хто пробачає. Про Джуліан він теж збрехав. Його розповідь навіть не була послідовною. Якщо Джуліан виплакувала очі, то вона навряд чи має настрій хихотіти чи хвилюватися від думок про Венецію. Чому Арнольд так шалено поспішав поїхати з Англії? Ні. Не було жодної ілюзії. Я кохав Джуліан, і вона відповідала мені взаємністю. Я міг швидше не вірити власним почуттям, аніж сумніватися в правдивості того, що ця дівчинка підтвердила вчора ввечері та з переможною впевненістю сьогодні вранці.