Але що ж сталося? Імовірно, вони замкнули її в кімнаті. Я уявляв, як вона лежить там і плаче — розхристана від розпачу, у черевиках і зі скуйовдженим волоссям. (Це видовище сповнювало мене болем, але водночас було чарівним.) Можна було не сумніватися, що вона страшенно перелякала батьків наївною стрімкістю своєї заяви. Це була помилка. А вони відповіли спершу неприборканою люттю, а потім — нещирими спробами перехитрити нас. Авжеж, вони не вірили, що вона змінила думку. Це вони змінили тактику. Чи повірив Арнольд у те, що я відрікся від його доньки? Мабуть, ні. Я не такий вправний брехун.

Я так сильно кохав Джуліан, так довіряв її природній чесності, що навіть не здогадався порадити їй трохи пом’якшити свій удар. Я навіть не передбачав — що ж за дурень був! — яким огидним здасться це її батькам. Я занадто занурився у свої священні почуття, щоб спробувати оцінити все стримано та об’єктивно. І яким же ідіотом я був, що не зупинився, сам не спробував трохи пом’якшити ситуацію! Я міг просуватися вперед повільно, рухатися поступово, спокійно домагатися її прихильності: скрадливо, натяками, пошепки. Можна було почати із цнотливих, а потім не таких цнотливих поцілунків. Навіщо я так стрімко вивергнувся на Джуліан, що вона аж втратила розум? Зрозуміло, що всі ці думки про поступовий рух були прийнятними лише в ретроспективному світлі мого знання про кохання Джуліан. Сказавши їй щось, я вже не міг зупинитися, поки щиросердно не виклав усього. Інакше моя тривога стала б просто жахливою. Нині я навіть не замислювався й не брав до уваги думку про те, що, можливо, варто було змовчати. Я не відхиляв цієї можливості. Але це вже здавалося занадто віддаленим минулим. На щастя чи на біду, про мовчання тепер уже й мови не було, а переймався я не через почуття провини.

Уночі я засинав і прокидався, роздумуючи про Венецію. Якщо вони заберуть її туди, я, звісно ж, поїду слідом. Непросто заховати дівчину у Венеції. Але тієї ночі моя кохана левиця була невловимою. Я весь час наздоганяв її на чорно-білих, залитих місячним сяйвом набережних, нерухомих, наче гравюри біля мерехтливої води. Ось вона зайшла до Флоріанового шинку, а я не міг відчинити двері. Нарешті розчахнувши їх, я опинився в Академії[107], а вона втекла на картину Тінторетто[108] зі святим Марком і шпацирувала хідником, розділеним на квадрати. Потім ми обоє повернулися на Площу святого Марка, яка перетворилася на гігантську шахову дошку. Джуліан була пішаком, який невпинно рухався вперед, а я — конем, що наздоганяв її кривими стрибками, але, майже наздогнавши, змушений був повернути праворуч або ліворуч. Ось вона вже досягла протилежного краю дошки, і перетворилася на королеву, і повернулася до мене обличчям. Ні, вона не королева, а янгол святої Урсули, величний і високий, стоїть у ногах мого ліжка. Я простягав до неї руки, але вона позадкувала довгою доріжкою й вийшла через західні двері церкви Ініґо Джонса, що раптом перетворилася на міст Ріальто. Джуліан сиділа в гондолі в червоних одежах і пливла, пливла від мене, а позаду мене гучнішав і гучнішав жахливий стукіт копит, поки я не повернувся й не побачив Бартоломео Коллеоні[109] з обличчям Арнольда Баффіна, який збирався повалити мене з ніг. Жахливі стрімкі копита опустилися мені на голову, і мій череп луснув, як шкаралупа.