Я прокинувся від гуркоту смітників, якими тарахкотіли греки з іншого боку двора. Швидко встав назустріч світові, що навіть з минулої ночі став іще страшнішим. Минула ніч була жахлива, але сповнена драми, відчуття перешкод, які можна подолати, а за всім цим ховалася й надихала мене впевненість у коханні Джуліан. Сьогодні я втрачав глузд від сумнівів і страху. Зрештою, вона була лише юною дівчинкою. Чи вдасться їй вистояти проти батьківської жорстокості, чи вдасться зберегти віру та ясний погляд? А якщо вони збрехали мені про неї, чи не вірогідно, що вони збрехали їй про мене? Вони, мабуть, сказали доньці, наче я повідомив, що відмовляюся від неї. А я таки це сказав. Чи зрозуміє вона? Чи стане їй сили, щоб і далі вірити в мене? Наскільки вона сильна? Як мало я насправді її знаю. Чи насправді все існувало лише в моїй уяві? А що, як вони повезуть її геть? Що, як я дійсно не зможу її знайти? Безсумнівно, вона напише мені. А що, як ні? Імовірно, попри своє кохання до мене, вона вирішила, що все було помилкою. Це, зрештою, було б продуманим і розсудливим рішенням.

Пролунав телефонний дзвінок, але це був Френсіс — він просив мене навідати Прісциллу. Я сказав, що прийду пізніше. Запитав, чи можу поговорити з нею, але вона не підійшла до телефона. Близько десятої зателефонувала Крістіан, і я одразу кинув слухавку. Набрав номер в Ілінґу, але знову почув, що його «відключено». Мабуть, у свій пообідній період паніки Арнольд якимось чином від’єднав його. Я тинявся квартирою, розмірковуючи, як довго відкладатиму ту мить, коли більше не зможу стримуватися й поїду до Ілінґу. Голова розривалася від болю. Я вперто намагався дати лад думкам. Розмірковував про свої наміри та її почуття. Склав близько дюжини планів розвитку подій. Навіть спробував уявити, на що буде схожий справжній розпач: коли я повірю, що вона не кохає мене, ніколи не кохала і єдиним порядним учинком буде зникнути з її життя. Тоді я зрозумів, що вже відчуваю розпач, — я був у розпачі; не було нічого гіршого, ніж зіткнутися з її відсутністю та мовчанням. А ще вчора вона була в моїх обіймах, і ми вдивлялися в майбутнє, у гігантську спокійну прірву часу; ми цілувалися без шаленства, без страху, із замисленою стриманістю тихої радості. Я навіть відправив її геть, хоча вона не хотіла йти. Я збожеволів. Можливо, це був єдиний раз у житті, коли ми були наодинці. Можливо, це було щось, що ніколи, ніколи, ніколи не повернеться назад.

Страх очікування — найжахливіше з людських страждань. Дружина біля входу в шахту. Ув’язнений, що чекає на допит. Людина із затонулого корабля на плоту в чистому морі. Час тягнеться й завдає фізичних страждань. Минають безплідні хвилини, кожна з яких могла б заспокоїти чи хоча б надати впевненості, і лише роз’ятрюють страх. Поки тяглися ранкові хвилини, я відчував, як наростає смертельно-холодна переконаність, що все втрачено. І тепер я так почуватимусь завжди. Вона ніколи більше не зможе спілкуватися зі мною. Я терпів до пів на дванадцяту, а потім вирішив, що мушу поїхати до Ілінґу й побачитись із Джуліан, навіть якщо доведеться застосувати силу. Я навіть подумав, чи не озброїтись мені чимось. А що, як її там уже немає?