— Ти ба, дякую! Куди ви збираєтесь?

— Не має значення. Я час від часу телефонуватиму вам, щоб дізнатися, як справи в Прісцилли. Дякую за допомогу. А тепер мушу спакувати кілька речей і забратися звідси.

— Бреде, дивіться. Я приніс її назад. Боюся, тепер вона геть поламана. Я хотів випрямити ногу й відламав її. — Він запхав мені щось у долоню. Це була маленька бронзова статуетка пані на водяному буйволі.

Ми повернулися до квартири. Я зачинив парадні двері на засувку та пристукнув дверима помешкання. У квартирі лунав хриплий вереск. Це свистів електричний чайник, повідомляючи, що вода кипить.

— Френсісе, чи не приготуєте чай?

Я побіг до спальні й покидав одяг у валізу, а потім повернувся до вітальні.

Сестра сиділа, випроставшись, і мала наляканий вигляд.

— Що це шумить?

— Чайник.

— А хто там?

— Усього-на-всього Френсіс. Він залишиться з тобою, я мушу їхати.

— Коли ти повернешся? Ти ж не їдеш далеко, на кілька днів?

— Поки не впевнений. Я зателефоную.

— Ох, Бредлі, будь ласочка, не залишай мене. Я така налякана, мене тепер усе лякає, мені так страшно вночі. Ти мій брат, я знаю, що ти доглядатимеш мене й не покинеш на чужих людей. Я не знаю, що маю робити, а ти єдина людина, з якою я можу поговорити. Думаю, я поки що не ходитиму до юриста. Не знаю, як учинити з Роджером. Ох, краще б я ніколи не йшла від нього, я хочу до Роджера — Роджер пожалів би мене, якби побачив зараз.

— У всякому разі, тут є давній друг, — радісно сказав я й поклав їй на коліна статуетку. Сестра інстинктивно стиснула ноги, і статуетка впала на підлогу.

— Тепер вона зламана, — зауважила Прісцилла.

— Так, Френсіс хотів її полагодити й зламав.

Я підняв статуетку. Передня буйволова нога нерівно відірвалася від тіла. Я поклав його на бік у лаковану шафку.

— Вона тепер зовсім поламана. Ох, як сумно, як сумно…

— Прісцилло, припини!