Уже п’ята година пополудні того самого дня, і ми були у віддаленому від Лондона селі, а машину припаркували перед вікнами сільської крамнички. Між бруківкою росла трава, і сонце, що вже сідало, дарувало кожній травинці свій окремий невеличкий коричневий затінок. Попереду на нас досі чекав чималий шлях.

Дивлячись на Джуліан, яка грала роль домогосподині так природно й заклопотано та віддавала мені накази, наче ми вже були одружені кілька років, я втратив розум від радості. Але своє захоплення доводилося стримувати, щоб не засоромити дівчинку. Я купив хересу й іншого вина, адже саме так роблять закохані пари, але знав, що постійно п’янітиму від самого лише задоволення. Часом мені хотілося побути на самоті, щоб обміркувати все, що сталося. Проїхавши трохи далі, зупинився, щоб забігти до лісу, і там, роздивляючись під ногами хрещатий «лінолеум» із соснових голок, зарості пухнастого моху між корінням дерев і кілька зірочок польових курячих очок[111], я відчув себе великим поетом. Ці дрібниці поставали переді мною, мов реальне уособлення чогось резонансного й величного: історій, екстазів і сліз.

Находили сутінки, і ми мовчки їхали вздовж доріг між пишних від білого цвіту каштанів і розсипчастої великої амії[112]. Можливість везти свою кохану в автівці дарує особливе відчуття володіння — машина вібрує під твоїм керівництвом і стає твоїм славним продовженням, могутньо обіймаючи того, хто сидить поруч із тобою, кого ти бачиш краєм ока. Час від часу моя ліва рука шукала її праву руку. Часом її рука із сором’язливою обачністю торкалася мого коліна. Подекуди Джуліан сідала впівоберта й роздивлялася мене, змушуючи всміхатися, наче квіти, що радіють сонцю, хоча я й не відводив очей від дороги попереду.

Людське щастя лише зрідка, за найкращих умов, буває абсолютно безхмарним, а нічим не затьмарене щастя навіть лякає. Тієї миті моє щастя, хоча й надзвичайно насичене, уже не можна було назвати нічим не затьмареним, і в імлі тієї божевільної радості (наприклад, коли я спостерігав, як Джуліан купує щітку й совочок) уже незабаром я знову став страждати від страху й душевних мук. Звісно, вони стосувалися мстивого Арнольда, обуреної Рейчел, жалюгідної Прісцилли. А ще химерного й курйозного факту, що я збрехав про свій вік. До того ж над нашим найближчим майбутнім майорів величезний знак питання. Але тепер, коли я був разом із Джуліан, нічні жахіття перетворилися на звичайнісінькі проблеми. Уже скоро ми залишимося на самоті, я розповім усе коханій, а вона буде справедливим суддею. Коли ти кохаєш і тебе кохають, навіть найсерйозніші труднощі (хоча, безумовно, часом це лише ілюзія) видаються незначними й геть безглуздими. Я не відчував страху (навіть найпересічнішого), що нас викриють. Ми заховаємося. Ніхто не знає про це місце, адже я ні з ким не ділився своїми планами.