Поки я їхав у надзвичайно синіх сутінках між огрядними квітучими каштановими деревами й бачив над ячмінним полем, що й досі ловило останні сонячні промені, повний місяць, схожий на тарілку вершків «Джерсі крім», мене турбували два питання: одне — безкрайнє й космічне, а друге — жахливо конкретне. Космічна проблема полягала в тому, що я, без жодного зв’язку зі своїми роздумами про те, що може статися, відчував, що неодмінно втрачу Джуліан. Тепер я не сумнівався, що вона кохає мене. А втім, відчував такий цілковитий розпач, наче ми кохали одне одного тисячу років і були приречені стомитися від чогось настільки довершеного. Я блискавкою ширяв над планетою і, облетівши навколо цілої галактики, наступної миті повертався, задихаючись від розпачу. Ті, що кохали, зрозуміють мене. Від страху в мене паморочилося в голові. Безперервність часу та простору закрутилася велетенською петлею, і ми з Джуліан, узявшись за руки, тримали її кінці. Усе це вже відбувалося раніше, імовірно, мільйони разів і саме тому вже було приреченим. Більше не існувало звичайного майбутнього, лише шалене жахливе теперішнє, що завдавало страждань. Майбутнє мечем протинало теперішнє. І ми вже — навіть торкаючись устами й дивлячись одне одному в очі — глибоко загрузли в майбутніх жахіттях. А ще я переймався роздумами про те, що ми дістанемося «Патари» і я спробую кохатися із Джуліан. А що, як у мене нічого не вийде?

Так ми й засперечалися.

— Ти забагато думаєш, Бредлі, я бачу це. Ми вирішимо всі проблеми. Прісцилла житиме з нами.

— Ми ніде не житимемо.

— Що ти маєш на увазі?

— Просто не житимемо. У нас немає майбутнього. Нам доведеться завжди їхати в цій машині. Ось і все, що нам залишається.

— Не кажи такого, це неправда. Дивись, я купила цільнозерновий хліб, зубну пасту й совок для сміття.

— Так. Це дивовижно. Але все це — наче скам’янілості, про які релігійні люди думають, що Бог поклав їх там, коли створював землю за чотири тисячі років до Різдва Христового, аби в нас виникла ілюзія минулого.

— Не розумію.

— У нас є лише ілюзія майбутнього.

— Це нечестиві слова, вони зраджують кохання.

— Наше кохання за своєю природою — замкнута система. Воно саме по собі завершене. У ньому не буває випадковостей, у нього немає продовження.

— Будь ласка, не висловлюйся так абстрактно, це один зі способів збрехати.

— Можливо. Але не існує мови, якою ми могли б оповідати правду про себе, Джуліан.

— Ну, у мене є. Я збираюся побратися з тобою. Ти напишеш видатну книжку. Я спробую написати видатну книжку.

— Ти справді віриш у це?