— Що?..

— Ох, Бредлі… це Прісцилла…

— Що?

— Вона померла.

Я раптом чітко й відсторонено побачив телефонну будку, сонячні промені, когось, хто чекає ззовні, і моє власне обличчя з виряченими очима за склом.

— Як?..

— Вона наклала на себе руки… проковтнула снодійні пігулки… мабуть, заховала їх… я залишив її… не варто було цього робити… ми повезли її до шпиталю… але вже було занадто пізно… ох, Бредлі, Бредлі…

— Вона насправді… померла… — повторив я й відчув, що цього просто не може бути, це неможливо, вона була в шпиталі, де людям кращає, вона просто не могла накласти на себе руки, це чергова хибна тривога. — Насправді… померла… Ви впевнені?..

— Так, так… Ох, мені так… це була моя провина… вона померла, Бредлі… у швидкій вона ще була жива… а потім вони мені сказали, що її вже немає серед живих… Я… ох, Бредлі, пробачте мені…

Прісцилли вже немає серед живих.

— Це не ваша провина, — відповів я автоматично. — Це я винен.

— Ох, я такий нещасний… усе це моя провина… я хочу вбити себе… після цього я не можу жити, як я зможу… — Він знову схлипнув і зайшовся риданнями.

— Френсісе, припиніть скиглити. Послухайте, як ви знайшли мене?

— Я знайшов у вас на столі листа від агента… і подумав, що ви можете бути там… я мусив знайти вас… Ох, Бредлі. Я був у пеклі, у пеклі, ніхто не знав, де ви… як подумаю, що таке сталося, а ви навіть не знаєте… я надіслав телеграму вчора пізно вночі, але вони сказали, що вона надійде тільки сьогодні зранку.

— Я щойно одержав її. Тримайтеся. Просто заспокойтеся й тримайтеся.

Я мовчки стояв у косих променях сонця й дивився на дірчастий бетон телефонної будки. Мені хотілося плакати, вона не могла померти; невже тепер усьому край, геть усьому? Я хотів узяти Прісциллу на руки й воскресити. Розпачливо хотілося втішити її та зробити щасливою. Це було б так просто.

— О Господи, о Господи, о Господи, — тихенько бурмотів Френсіс, повторюючи це знову і знову.

— Послухайте, Френсісе. Ще комусь відомо, що я тут? Арнольд знає?

— Ні. Ніхто не знає. Арнольд і Крістіан приходили вчора пізно вночі. Вони зателефонували, і мені довелося розповісти. Але тоді я ще не знайшов листа й сказав їм, що не знаю, де ви.

— Це добре. Нікому не кажіть, де я.