Я витріщився на нещадні слова. Вони могли нести в собі лише щось катастрофічне. І незрозумілість цього повідомлення жахала. Френсіс не знав адреси. Хтось, мабуть, дізнався її. Але як? Найімовірніше, це був Арнольд. Ми десь промахнулися… Як? Де? Що саме сталося?.. Припустилися фатальної помилки. Уже зараз Арнольд наближався сюди, а Френсіс намагався застерегти мене.

— Аго-ов! — покликала Джуліан.

— Іду, — відгукнувся я й вийшов. Потрібно негайно знайти телефон так, щоб Джуліан не дізналася.

— Гадаю, уже час обідати, а ти як думаєш? — поцікавилася вона. — Заберімо хмиз пізніше.

Вона знову постелила на стіл синьо-білу картату скатертину. Глечик із квітами, що його Джуліан поставила в центрі стола, ми щоразу церемонно прибирали, коли сідали їсти. У нас уже з’явилися свої звички.

— Знаєш, що, — заговорив я, — ти приготуєш ланч, а я швиденько відвезу авто до гаража. Мені потрібно змінити масло, і заразом заправлюся. Якщо ми по обіді захочемо кудись поїхати, усе вже буде готово.

— Але ми можемо заїхати туди дорогою, — здивувалася Джуліан.

— Пополудні там може бути зачинено. А може, ми не захочемо їхати в той бік.

— Я поїду з тобою.

— Ні, ти залишишся тут. Чому б тобі не піти назбирати тієї настурції, що ми бачили? Я радо з’їм трохи на ланч[117].

— Ох, гаразд, добре. Так і вчиню! Візьму із собою кошик. Не затримуйся надовго. — Вона поскакала геть.

Я пішов до машини, але не міг її завести. Нарешті мотор завівся, і я, гуркочучи, поїхав, надзвичайно повільно плентаючись уздовж дороги. Найближче на шляху село — те, що з великою церквою. Там мусить бути телефонна будка. Церква стояла за селом, ближче до моря, і я не міг згадати дорогу, якою ми дісталися сюди вчора. Я проїхав повз гараж і замислився, чи не попросити в його власника дозволу зателефонувати, але там мене могли почути. За церквою повернув за ріг і побачив сільську вулицю й телефонну будку.

Я зупинився біля неї. Там, звісно ж, було зайнято. Дівчина в будці, жестикулюючи й посміхаючись, повернулася до мене спиною. Я чекав. Нарешті двері відчинилися. Виявилося, що в мене немає дрібняків. Потім не відповідав оператор. Кінець-кінцем мені вдалося зателефонувати на свій власний номер за рахунок абонента й почути Френсіса, який одразу ж підняв слухавку та забелькотів щось на тому боці дроту.

— Френсісе, привіт. Як ви дізналися, де я?

— Ох, Бредлі… Бредлі…

— Що сталося? Арнольд нас викрив? Що за безлад ви там улаштували?

— Ох, Бредлі…

— Заради Бога, скажіть, що таке. Що сталося?

У слухавці запала тиша, а потім почулися голосні схлипування. З іншого боку дроту плакав Френсіс, мене занудило від страху.