— Але, Бреде, ви ж одразу повернетеся, чи не так? Ви мусите повернутися.

— Я повернуся, — пообіцяв я, — але не одразу. Вам просто пощастило знайти того листа. Вважайте, що цієї розмови не було.

— Але, Бреде, похорон і… я ще нічого не робив… вона в морзі…

— Ви не казали її чоловікові? Знаєте його, Роджер Сакс?

— Ні, я…

— Ну, тоді повідомте його. Ви знайдете його адресу й телефон у моєму записнику в…

— Так, так…

— Він організує похорон. Якщо відмовиться, організуйте ви… У всякому разі починайте… Робіть те, що робили б, якби насправді не знали, де я… Я приїду, коли зможу.

— Ох, Бреде, я не можу… ви мусите приїхати, мусите… всі весь час питають… вона ж ваша сестра…

— Я найняв вас доглядати за нею. Чому ви залишили її?

— О Господи, о Господи, о Господи…

— Робіть те, що я вам сказав. Ми більше нічого не можемо зробити для… Прісцилли… вона вже… більше не з нами.

— Бреде, прошу, приїжджайте, будь ласка… заради мене… Поки я не побачу вас, я горітиму в пеклі… не можу вам передати, як це… Я мушу побачити вас, я мушу…

— Я не можу приїхати просто зараз, — заперечив я. — Я не можу… приїхати… просто зараз. Владнайте справи… зв’яжіться з Роджером Саксом… Залишаю все це на ваш розсуд. Я приїду, коли зможу. На все добре!

Я швидко поклав слухавку й вийшов із будки на яскраве сонце. Чоловік, що чекав назовні, зачудовано глипнув на мене й зайшов досередини. Я наблизився до машини, зупинився біля неї й торкнувся капота. На сухій дорозі він припав пилом, на ньому залишалися сліди від моїх пальців. Я окинув поглядом тиху гарненьку сільську вуличку з будинками різних розмірів і форм, зведеними у вісімнадцятому столітті, а потім сів у машину, розвернувся й дуже повільно поїхав назад, повз церкву, в напрямку «Патари».

Буває, що, відкидаючи прості й очевидні поривання моральних зобов’язань, опиняєшся в такому заплутаному лабіринті, як ніколи раніше. Часом ми, безсумнівно, чинимо правильно, відкидаючи ці прості поривання, чинимо правильно, даючи життя жахливим деталям, що лежать значно глибше. Правду кажучи, я не переймався через свої моральні зобов’язання. Імовірно, я припускав, що чиню неправильно, але не звернув уваги на це припущення. Звичайно, мене гризло відчуття провини й жаху через мою помилку, якій не було вибачення, через те що я не зміг зберегти життя моїй любій сестрі. Але, їдучи до «Патари», я детально прораховував наше найближче майбутнє. Я повірив у сміховинну ідею, ніби те, що Френсіс дізнався, де мене шукати, було лише випадковістю, простим результатом моєї необачності. А що ця телефонна бесіда була неоднозначною та причина її була такою випадковою, вона видавалася менш реальною, її легше було стерти зі сторінок історії. Поводячись так, наче її й не було, я майже не спотворював справжнього розвитку подій. У тому, що сталося, не було потреби, воно не мало б відбутися й тому видавалося дещо туманним. У такому разі я не мусив іще більше мучитися та страждати від думки, що варто одразу вирушити до Лондона. Хай там що, я вже нічим не міг допомогти Прісциллі.