Я, певна річ, уже вирішив не розповідати Джуліан про Прісциллину смерть. Скажу — і мені одразу доведеться повернутися до Лондона. А мені здавалося, якщо ми зараз покинемо наш притулок, якщо ми попрощаємося, то наша втеча не набуде чинності; і те, що могло б уберегти нашу свободу від сумнівів — наші одвічні заручини, — ніколи не відбудеться. Я мусив учинити так заради нас обох, мені було призначено долею важке випробування — зберігати мовчання, аби вивести нас обох із цієї темряви. Я мусив учинити це тепер, у непорушній безперервності того, що сталося. І близькість із Джуліан була частиною цього випробування. Я не можу й не буду чинити так, щоб молода кров Джуліан застигла в жилах через звістку про самогубство. Звичайно, незабаром мені доведеться про це «довідатись», і скоро ми повернемося, але не тепер, коли я ще не досяг точки прийняття рішення; а вона вже здається такою близькою й допоможе мені, зробить мене гідним назавжди втримати Джуліан. Я більше нічим не міг зарадити Прісциллі. Відтепер я маю моральні зобов’язання перед Джуліан. Страшний біль від того, щó я мав приховувати від неї, теж був частиною випробування. Я хотів би одразу розповісти їй. Я потребував її розради та її дорогоцінного прощення. Але заради нас обох я поки що мусив відмовитися від цього.

* * *

— Тебе не було цілу вічність. Кажу тобі, подивися на мене та вгадай, хто я!

Я зайшов із ґанку, і темрява вітальні засліпила мене. Спочатку я взагалі не міг роздивитися Джуліан, лише чув, як лине до мене з темряви її голос. Потім побачив її обличчя, решта залишалася невидимою. І аж тоді я помітив, що вона втнула.

Джуліан була вбрана в чорні колготки, чорні черевики, чорну оксамитову курточку й білу сорочку, а на шиї мала золотий ланцюжок із хрестиком. Вона стояла у дверях кухні та тримала однією рукою овечий череп.

— Я хотіла зробити тобі сюрприз! Усе це я купила на Оксфорд-стрит за твої гроші; цей хрестик носять гіппі. Я придбала його в одного з них, він коштував п’ятдесят центів. Мені бракувало лише черепа, а потім ми знайшли цей гарнесенький. Тобі не здається, що він мені личить? Бідолашний Йорик… Що сталося, любий?

— Нічого, — буркнув я.

— Ти так дивишся на мене. Хіба я не схожа на принца? Бредлі, ти лякаєш мене. Що таке?

— Нічого.

— Зараз я зніму все. Пообідаємо. Я назбирала настурції.

— Ми не обідатимемо, — заперечив я. — Ми ляжемо в ліжко.

— Ти маєш на увазі, просто зараз?

— Так.