Їдучи дорогою зі швидкістю близько тридцяти кілометрів на годину, я зрозумів, у якому неоднозначному й підвішеному стані перебував від моменту нашого приїзду — як це було давно! — до «Патари». Я, звісно ж, був готовий опікуватися лише власним щастям і дивом її постійної присутності. У цьому я був упевнений. Ті дні в раю, позбавлені повільного дратівливого пережовування часу, не могли затьмаритися легкодухим страхом майбутнього чи тим розпачем, який Джуліан називала моєю «замисленістю». З іншого боку, як я тепер розумію, у моїй свідомості під ззовні бездумною радістю від присутності Джуліан відбувалися ще якісь глибинні роздуми, які не могли не відбутися. Майже сам того не розуміючи, я мав на меті щось жахливе. Я переймався лише, як назавжди заволодіти Джуліан. І попри те, що я казав собі та їй, що це неможливо, я водночас знав: побувши з нею в цьому сенсі одного разу, я вже не зможу від неї відмовитись. Колись, у незбагненно віддаленому минулому, проблема «як зберегти Джуліан» зводилася до того, що я намовляв себе, попри все, що очевидно цьому суперечило, наче зможу скористатися її щедрістю й усіма можливими перевагами. А тепер ця проблема, маскуючись за плином моїх невтомних цілеспрямованих умовиводів, перетворилася на щось значно чорніше й примітивніше, на щось, що вже не було навіть проблемою чи думкою, а більше скидалося на пухлину мозку.

Може видатися обурливим або навіть звірячим, що після телефонної бесіди я був не менше, а навіть більше одержимим потребою як слід кохатися з Джуліан. Моя невдача, якій кохана надавала так мало значення, здавалася мені уособленням усієї дилеми. Хай там як, це було найближчою перепоною. Після цього я зможу думати, після цього я зрозумію, як жити далі. А до того я можу зачекати, і мене немає в чому звинуватити. І я, напевно, навіть став думати: якщо впораюся із цим, то нарешті опинюся в яскравих променях упевненості; і тоді моїй затьмареній цілеспрямованій свідомості видавалося, що я опинюся за крок від того, щоб відповісти собі, не приховуючи променистих намірів: чому б мені не одружитися з цією дівчинкою? Дивовижно, але ми покохали одне одного. І немає нічого, крім нашої різниці у віці, що могло б завадити нам побратися. А якщо ми просто забудемо про цю складність, вона зникне. Хіба можна знехтувати таким коханням, як у нас? Не можна. Ми можемо одружитися, адже ніщо, крім шлюбу, не задовольнить таке кохання. Я зможу, я вже можу заволодіти Джуліан назавжди. Але я ще не дійшов цієї думки, а моя пуританська свідомість досі давала похмурі поради, бо до телефонної розмови я не вповні розумів, у чому моя нерішучість.