Я підійшов до неї рвучкими кроками, схопив за зап’ястя, потяг до спальні й кинув на ліжко. Овечий череп упав на підлогу. Обіпершись одним коліном на ліжко, я взявся стягувати з неї білу сорочку.

— Зачекай, зачекай, ти ж порвеш її!

Вона заходилася похапцем розстібати ґудзики й борсатися в курточці. Я задер усе догори та спробував стягнути через голову, але заважав ланцюжок із хрестиком.

— Зажди, Бредлі, будь ласка, ланцюжок закрутився навколо шиї, будь ласка. — Я запхав руку в сніжну білизнý сорочки й шовковисту плутанину волосся, знайшов ланцюжок і розірвав його. Одяг упав, Джуліан розпачливо розстібала бюстгальтер. Я кинувся стягувати з неї чорні колготки, а вона вигнулася дугою, щоб допомогти мені спустити їх зі стегон. Якусь мить я, весь убраний, дивився на її оголене тіло, а потім став зривати із себе одяг.

— Ох, Бредлі, прошу, не поспішай так, будь ласка, Бредлі, мені боляче.

* * *

Потім вона плакала. Щодо цієї близькості не могло бути сумнівів. Я лежав, виснажений, і не заважав їй плакати. А потім повернув до себе й дозволив її сльозам змішатися з краплями поту, від яких густе сиве волосся на моїх грудях уже потемнішало й прилипло до розпеченої плоті пласкими завитками. Я обіймав її в якомусь жахливому тріумфальному трансі та стискав руками гідні обожнювання змучені ридання її тіла.

— Припини плакати.

— Не можу.

— Мені шкода, що я пошкодив твій ланцюжок. Я не навмисно.

— Нічого страшного.

— Я налякав тебе.

— Так.

— Я кохаю тебе. Ми одружимося.

— Так.

— Ми ж одружимося, чи не так, Джуліан?

— Так.

— Ти пробачиш мені?

— Так.