— Будь ласка, припини плакати.

— Не можу.

Пізніше ми знову кохалися. А потім виявилося, що вже настав вечір.

* * *

— Що зробило тебе таким, Бредлі?

— Гадаю, Принц Датський.

Ми були виснажені та страшенно голодні, а мені захотілося алкоголю. Тож без церемоній, увімкнувши лампу й розчахнувши вікна назустріч солоній синій ночі, з’їли наш ланч: ліверну ковбасу, хліб, сир і настурції. Я випив усе вино.

Що зробило мене таким? Чи не здалося мені часом, що це Джуліан убила Прісциллу? Ні. Шаленство та гнів були націлені через Джуліан на мене самого. Чи націлені на долю через Джуліан і через мене. Звичайно, це шаленство було також і коханням, уособленням божественної могутності, божевільної і тривожної.

— Це було кохання, — сказав я їй.

— Так, так.

Хай там як, я впорався зі своєю найближчою перешкодою, хоча знову виявилося, що світ позаду неї зовсім інакший, не такий, як я очікував. Я передбачав наближення якоїсь інтелектуальної впевненості, яка спростить усе. Але мої стосунки з Джуліан і досі простягалися до невидимого майбутнього, настирливого й загадкового, динамічного — з історичного погляду здавалося, ніби воно щомиті змінюється. Дівчинка тепер мала інакший вигляд, я мав інакший вигляд. Чи це те саме тіло, кожну частинку якого я обожнював? Здавалося, наче стрімка божественна сила принесла жахливі абстракції до епіцентру нашої пристрасті. Подеколи я помічав, що тремчу, і бачив, як тремтить Джуліан. Розчулювало, що ми заспокоювали одне одного, наче люди, які щойно врятувалися з вогню.

— Я полагоджу твій ланцюжок, полагоджу.

— Не потрібно нічого лагодити. Я просто зав’яжу його вузликом.

— А ще я полагоджу овечий череп.

— Він розлетівся на друзки.

— Я його полагоджу.

— Запнімо завіси. Я відчуваю, як злі духи дивляться на нас.

— Ми оточені духами. Завіси не затримають їх ззовні.

Але я все ж таки засунув завіси та обійшов навколо її стільця, напрочуд легко торкнувшись пальцем її шиї. Її плоть була прохолодна, майже холодна, і дівчина здригнулася, вигинаючи шию. Більше вона ніяк не відреагувала, але я відчув, що наші тіла пов’язані путами, завдяки яким ми розуміємо одне одного. Тим часом надійшла мить тихої словесної розмови, зовсім нової бесіди — потаємної та пророчої.