— Я знаю, — відгукнулася вона. — Вони аж кишать. Я ніколи раніше такого не відчувала. Прислухайся до моря. Шумить зовсім близько, хоча вітру немає.

Ми прислухалися.

— Бредлі, піди, будь ласка, і замкни вхідні двері.

Я пішов, замкнув двері, а потім знову сів навпроти неї.

— Ти змерзла?

— Ні, це не… холод.

— Розумію.

Убрана в синю сукню з білим вербовим листям, у якій втекла, із накинутим на плечі легким вовняним пледом з ліжка, вона пильно дивилася на мене широко розплющеними очима, й обличчя її судомно смикалося. Сліз уже пролилося чимало, але зараз Джуліан уже не плакала. Вона видавалася набагато старшою — і це було чарівно! — уже не тією дитиною, яку я знав, а якоюсь надзвичайною жрицею, віщункою, храмовою блудницею. Вона гладенько зачесала волосся назад, і її лице набуло оголеності, самотності, неоднозначної пильної красномовності маски. Вона мала туманний відсутній вигляд величної статуї.

— Ох, ти дивовижна, дивовижна.

— Я так дивно почуваюся, — відізвалася Джуліан, — геть безликою, раніше зі мною ніколи такого не було.

— Усе це — сила кохання.

— Хіба це робить зі мною кохання? Учора, позавчора я думала, що кохаю тебе. Але такого відчуття не було.

— Це бог, це чорний Ерос. Не бійся.

— Ох, я не… боюся… просто почуваюся розбитою на друзки та спустошеною. Я опинилася там, де ніколи не була.

— Я теж там із тобою.

— Так. Це кумедно. Знаєш, коли ми були просто ніжними й спокійними, я відчувала твою близькість гостріше, ніж будь-чию іншу в житті. А тепер я почуваюся так, наче залишилася сама… і все ж я не… я не… я — це ти. Я — це ми обоє.

— Так. Так.

— Ти навіть схожий на мене. Я наче дивлюся в дзеркало.

У мене з’явилося дивне відчуття, немов я сам промовив ці слова. Я розмовляв її устами, крізь чисту лункý порожнечу її буття, спустошеного коханням.

— Тоді я дивилася тобі в очі й думала: «Бредлі!» А тепер ти не маєш імені.