* * *

Напевно, кінець кінцем наш світ можна назвати юдоллю страждань. Людина — це тварина, що страждає від невпинних тривог, болю й страху; вона схильна до того, що буддисти називають dukha — безкінечної невдоволеної муки від пристрасного прагнення самих лише ілюзорних благ. Однак у цій долині страждань є чимало різних країн. Ми всі страждаємо, але кожен страждає разюче інакше. Хтозна, можливо, просвітлена людина співчуває примхливому мільйонерові так само, як і селянинові, що помирає від голоду. Можливо, доля мільйонера навіть більше заслуговує на співчуття, адже скороминучі й оманливі насолоди спантеличують його своїми втіхами, а злидні селянина стають джерелом неминучої мудрості. Однак такі судження дозволені лише просвітленим, а якщо простий смертний наважиться промовити їх, його одразу звинуватять у легковажності. Ми справедливо вважаємо, що помирати від голоду в злиднях — гірша доля, ніж нудьгувати серед розкошів. Якби страждання цього світу були — спробуйте собі уявити — не такими надмірними, якби нудьга й життєві негаразди були нашими найтяжчими випробуваннями і якби — це вже важче уявити — ми менше засмучувалися через важкі втрати й уважали смерть просто сном, уся наша мораль була б — величезною мірою, а може, навіть цілковито — інакшою. Той факт, що цей світ — юдоль жаху, мусить залишити свій відбиток на кожному митці й мислителі, затьмарюючи його роздуми, руйнуючи його здоров’я, подекуди навіть направду зводячи з розуму. Кожна серйозна людина, уникаючи думок про цей факт, наражається на небезпеку, а ті видатні особистості, які вдавали, що нехтують ним, лише прикидалися (тавтологія!). На нашій планеті царює рак, тут люди мов мухи мруть весь час від повеней, голоду й хвороб, а інші навіть не помічають цього й не кажуть жодного слова; тут люди воюють одне з одним такою жахливою зброєю, що наслідки не можуть наснитися навіть у страшному сні; тут люди знущаються одне з одного, катують одне одного та від страху тільки й брешуть ціле життя. Тут ми живемо.

Та чи забороняє все це вдосконалювати мораль? Як часто, мій любий друже, нам уже про це казали? Хіба не заслуговує митець на пироги й пиво?[121] Чи той, хто хоче дарувати щастя, неодмінно мусить бути брехуном? Чи може той, хто усвідомлює правду, виголошувати її? Що є і що може бути мірилом достатньої серйозності почуттів? Чи судилося нам завжди висушувати людські сльози або хоча б помічати їх, щоб нас не прокляли? У мене немає відповідей на ці запитання. Можливо, існує дуже довга відповідь, а можливо, її взагалі немає. Утім це питання залишатиметься чинним, поки існуватиме наша планета (правду кажучи, може, уже й недовго залишилось), воно спантеличуватиме наших мудреців і часом буквально перетворюватиме їх на злих геніїв. Хіба відповідь на це питання не мусить бути геніальною? Бог, мабуть, добряче посміється. (Він сам теж злий геній.)