— Ви казали мені піклуватися про неї, а я…

— Ідіть геть.

— Куди мені піти, ох, куди мені після всього цього йти? Бреде, не женіть мене геть, я втрачу глузд, я мушу бути поряд із вами, інакше збожеволію від горя. Ви мусите пробачити мені, мусите допомогти мені, Бреде, чуєте, ви мусите. Зараз я повернуся до квартири й поскладаю, поприбираю там, так і звчиню, ох, прошу, дозвольте мені тепер залишитися з вами. Я буду корисним, і можете навіть не давати мені грошей…

— Я не хочу бачити вас у своїй квартирі. Просто зникніть, гаразд?

— Я накладу на себе руки, обіцяю.

— Тоді не відкладайте це.

— Ви пробачили мені, чи не так, Бреде?

— Так, звичайно. Просто дайте мені спокій. Будь ласка.

Я нахилив парасолю в інший бік і, повернувшись спиною до Френсіса, рушив до воріт.

За мною поспішали: вчувалися кроки та хлюпання по дощових калюжах. Крістіан.

— Бреде, ти мусиш поговорити з Роджером. Він просив зачекати на нього. Він має до тебе якусь ділову розмову. Ох, Бреде, не тікай так жахливо. Я все одно піду з тобою, не тікай. Будь ласка, повернися й поговори з Роджером.

— Йому недостатньо того, що він убив мою сестру, він ще набридає мені своїми справами.

— Гаразд, зачекай хвилинку, зачекай, чекай, дивись-но, він іде.

Поки Роджер наближався до нас під парасолею, я стояв біля претензійного критого проходу на кладовище. Роджер навіть убрався в чорний плащ.

— Бредлі. Сумні справи. Я почуваюся страшенно винним.

Я подивився на нього й відвернувся.

— Як Прісциллин спадкоємець…

Я зупинився.