Ці прелюдії, любий друже, мої апології, які ви вже чули не раз, передують історії кохання. Біль від кохання? Тю! Але ж: пориви кохання, блаженство кохання. Платон лежав поруч із чарівним хлопцем і не соромився того, що бачить у цьому початок дороги до сонця. Щасливе кохання стирає власне «я» і робить світ видимим. Нещасливе кохання є (чи може бути) причастям чистого страждання. Безумовно, ревнощі, докори сумління, ненависть, нице й рабське «а от якби», властиві нашій недоладній душі, захмарюють й отруюють наш тил. Але навіть у цьому можна передбачити ще піднесеніші муки. І хто наважиться сказати, що вони не схожі на інші почуття, які дошкуляють нам геть по-іншому? Кажуть, Зевс сміється над присягами закоханих, і ми крадькома посміюємося з тих, хто страждає від безнадійного кохання, навіть якщо симпатизуємо їм й особливо якщо вони молоді. Ми віримо, що для них усе минеться. Можливо, так і буде, хай би що це означало. Але бувають миті страждання, які залишаються в наших життях чорними абсолютами, і їх уже нічим не стерти. Щасливі ті, на кого ці чорні зірки ллють хоч якесь світло.

* * *

Звичайно, я страждав від докорів сумління. Насправді кохання не зносить смерті. Зустріч зі смертю руйнує сексуальне бажання. Кохання мусить маскувати смерть, інакше загине від її руки. Ми не можемо по-справжньому кохати мертвих. Ми любимо ілюзію, яка дарує нам таємну втіху. Іноді кохання помилково плутає зі смертю страждання, гострий біль, який можна мовчки знести й поступово стишити. Але що це за ідея справжнього кінця, який неможливо передбачити? (Фальшивий бог карає, справжній — убиває.) Правду кажучи, мовою кохання концепція завершення позбавлена сенсу. (Нам доведеться вийти за рамки кохання або цілком змінити його.) Звичайно, Прісциллина смерть була — стосовно мого кохання до Джуліан — жахливим й абсолютно випадковим нещастям. Правду кажучи, моє ставлення до неї як до чогось украй незначного, того, що майже-не-відбулося, підштовхнуло мене скоїти гріх приховування й зволікання, який так приголомшив мою кохану. І ця відмовка обернулася на помилку, яка в результаті призвела до кристалізації смерті моєї сестри в щось таке, що значно важче уподібнити неземному коханню. Згодом я зрозумів усе це надзвичайно чітко. Мені варто було повірити в майбутнє, варто було поставити все на карту, варто було побігти до Джуліан і повернутися разом із нею до Лондона, до епіцентру безсоромного й недоречного жаху.

Про все це я думав пізніше, лежачи в ліжку, поки Френсіс тихо вештався квартирою, вигадуючи собі заняття. Я лежав у ліжку в кімнаті з напівзапнутими шторами й витріщався на камінну полицю, де стояли пані з водяним буйволом і «Дружній подарунок». А ще я шалено гнівався на Арнольда, і це нице почуття скидалося на ревнощі. Зрештою, він був її батько, був пов’язаний із нею непорушними зв’язками. А я не мав нічого. Чи справді я вірив, запитували мене пізніше, що тієї жахливої ночі Арнольд повернувся назад і повіз Джуліан геть? Я не можу відповісти однозначно. Стан моєї свідомості, який я спробую описати за мить, не так легко передати. Я відчував, що, якщо не зможу вибудувати якусь модель принаймні трохи правдоподібного переконання, яке надасть стерпного сенсу тому, що сталося, я помру. Хоча, гадаю, я думав не про справжню смерть, а про такі тортури, від яких добровільно захочеться померти. Як я житиму з думкою, що вона просто покинула мене посеред ночі, не сказавши жодного слова? Це неможливо. Я знав, що існує якесь пояснення. Чи бажав я її протягом цього часу? Легковажне запитання.